Снігу тут було ледь не до колін, сніг швидко натрусився мені в черевики, джинси знизу теж були у снігу.
- Знайшов! Юрку, я тебе знайшов! Так ти, виявляється, вже похований. Іди-но сюди!
Я підійшов до знайомої могили. Із сірого гранітного каменю на мене дивилися бабуся Хана та дід Йосип.
- Це твій дідо? Бляха-муха, як ти до нього подібний. Одне обличчя! В натурі.
А я, присівши навпочіпки, почав згрібати рукою сніг із плити, згрібав акуратно і ретельно, так, аби на плиті не залишилося жодної грудочки бруду чи снігу. Мої долоні почервоніли від холоду, долоням стало гаряче до болю.
Очистивши плиту, я поклав на неї “віялом” принесені троянди. Погладив керамічну лінзу зі світлиною бабусі. “Бабцю, ось, прийшов до тебе. Побачитись. Вже сорок п’ять років без тебе. А все одно з тобою. Мама померла в Нью-Йорку, у неї там подібний пам’ятник, як у тебе. Вона завжди хотіла померти тут і лежати біля тебе. Не вийшло...”
Я торкався холодної гладкої лінзи, уважно вдивляючись у світлину. Бабуся на ній мені завжди здавалася старенькою, із виразом непозбувної турботи на обличчі, оскільки все своє життя, до останнього дня, дбала про всю сім’ю — про моїх батьків, і про мене з братом. Але зараз чомусь я побачив її на цій же світлині зовсім інакшою — не старушенцією непоказною, зігнутою під тягарем повсякденних турбот, а ставною жінкою, повносилою, з дуже гарними шляхетними рисами обличчя, жінку, сповнену гідності та високого розуму.
І тут до мене вперше дійшло, що саме такою бабуся і була, і всі її рідкісні риси — мудрість, почуття власної гідності, краса — були приховані, засунуті на задній план важкезним побутом та випробуваннями, що випали на її долю.
- Твій дід теж тут похований? - спитав Тарас.
- Ні, дід загинув на фронті. Ми просто приклеїли на цій плиті і його фотку. Коли почалася війна, він пішов на фронт ополченцем. І невдовзі потрапив в оточення під Києвом. Як я тепер розумію, та війна з німцями була чимось подібна до нинішньої, а саме тим, як воюють росіяни. Колись їхнє командування зігнало тисячі ненавчених чоловіків і без підготовки, без відповідної зброї, кинуло на передову проти Вермахту. “Гвинтівку здобудеш у бою”. Кому там, у Кремлі, була справа до того, що іще півмільйона людей переведено нанівець у кочегарці війни? Вони так завжди воювали — завалювали трупами ворога. Мій дід потрапив до цієї категорії гарматного м’яса.
- Німці тоді, в сорок першому, багатьох українців, котрі потрапили в котел під Києвом, залишили в живих.
- А євреїв розстріляли.
Я погладив керамічну лінзу зі світлиною діда. Обидві фотки — діда та бабусі — напрочуд добре збереглися за довгі роки, не потьмяніли від дощів, сонця та снігу.
- Мій син схожий на мого діда навіть більше за мене.
Я згадав, як вдома перед самим від’їздом із Нью-Йорка до Києва, несподівано побачив свого сина Давида цілком по-новому, щось до болю знайоме мені тоді раптово відкрилося в його обличчі, але тоді я не міг збагнути, що саме. Тепер мені ясно — мій син - копія мого діда. Хто зна, може, він і внутрішньо, натурою та характером пішов у свого прадіда? Цілком імовірно.
- Дивись, - я дістав мобильник і показав Тарасові свого Давида.
- Так, справді, одна особа. Твій дід, ти і син — як близнюки. Тріо.
Я поправив троянди на плиті і, змахнувши з ребра каменю смужку снігу, подув на задубілі руки.
- Я десь читав, здається у Фейсбуці, що росіяни під час чергового ракетного обстрілу влучили в якусь ділянку цього цвинтаря та зруйнували там могили. Чи то правда? - запитав я.
- Щось чув про те, але достеменно не знаю. Треба було в того чоловіка спитати, він тут усі новини знає, - невесело пожартував Тарас.
Я востаннє погладив світлини діда та бабусі. Потім, діставши мобильник, зробив знімок на згадку. Я не хотів звідси йти. Коли наступного разу я навідаюсь тут? Втім, я відчував, що ніколи і не розлучався з ними, так наче востаннє я був тут, біля цієї могили, не чверть століття тому, а вчора.
Ми рушили назад до виходу.
- Я тобі казав, що недавно став укладати своє дерево роду? Дістався вже сьомого покоління своїх предків. Виявляється, у мене в родині були і поляки, і татари, і, по-моєму, навіть євреї теж. Правда, щодо тих євреїв не впевнений, але імена в них точно біблійні: Рахіля Аронівна, Яків Ізраїлевич, - сказав Тарас.
- Цікаво.
- О, бляха! Ти чув? Чув?! - Тарас зненацька призупинився і напружено прислухався до чогось.
- Ні, а що?
- Ти що глухий, не чув зараз гуркоту? Та то ж вибух!
Я знизав плечима, чув якийсь слабкий “хлопок” вдалині, але не звернув на нього уваги.