Влад — худий, як тріска, сутулий, зі слабо розвинутою мускулатурою та впалими грудьми. Йому вже 58 років.
У Нью-Йорку, випадково довідавшись про те, що Влад намагався вступити до лав ТРО, я був доволі спантеличеним. Влад? Це той самий Влад, котрий ніколи не поважав українців і навіть не дуже те приховував? Це той Влад, “позбавлений крил”? Влад, котрий не зважаючи ні на що, відкрито віддавав належне здатності росіян адаптувати західну культуру, чого той же Влад геть-чисто не бачив ув українців, вважаючи їх “шароварним сільським народом”? Це той самий Влад, котрий у Фейсбуці завжди знаходив можливість запостити якусь картинку чи відео, де українці виглядали цілковитими недотепами, придуркуватими “хлопцями із гоголівської Диканьки”? І раптом отой Влад іде у військкомат, просить дати йому автомат і приписати до якогось загону міської Тероборони!
Але тоді йому відмовили, пообіцявши “про нього не забути”. Через декілька місяців, коли московські війська вже залишили і Київщину, і Чернігівщину, і Сумщину, злинявши “освобождать” Донбас, Влад отримав повістку з військкомату. Про нього й справді не забули. Він пішов туди вже із повісткою, готуючись до швидкої мобілізації та відправлення на фронт.
Але трапилося непередбачене. У військкоматі під час медкомісії лікар звернув увагу на те, що Влад має негаразди зі серцем. Причому виникла підозра, що справа серйозна настільки, що навіть викликали “швидку”. Влада просто із військкомату відвезли до кардіологічного диспансеру, там протестували його і виявили, що кілька місяців тому він на ногах переніс інфаркт, а зараз така ситуація, що ось-ось може трапитися ще один сердечний приступ, який, не виключено, буде останнім. Потрібна була термінова операція: три бай-паси, розтин грудної клітини, вставлений катетер у шию... одним словом, врятували.
І ось нині, через тиждень після операції, Влад вдало виписався з лікарні. Точніше, не цілком вдало, — медики настійливо рекомендували йому полежати на реабілітації ще хоча б тижнів зо два. Але коштів для такого “лежання” у Влада немає, особливо тепер, під час війни, коли роботи нема, халтури нема, а ціни на медицину подорожчали майже втричі. Тому Влад вирішив виписатися з лікарні раніше строку і “проходити реабілітацію” вже вдома.
- Ти тепер на фронт не потрапиш, ти тепер інвалід, мій друже. Можеш прийти у військкомат і подарувати їм квіти за те, що вони викликали тебе на медкомісію. Тобі повезло. Інакше б ти помер, не доїхавши до фронту, - сказав Тарас зі знанням справи, як той, хто переніс широкий інфаркт і дві операції на серці.
- Візьми довідку з лікарні, що тебе прооперували, і віднеси у військкомат, щоби не було проблем. А то ще причепляться, мовляв, ухиляєшся від мобілізації, потім матимеш головний біль. Ти ж знаєш, які там, у військкоматах, трапляються козли, - порадив Антон.
Влад мовчки кивнув головою.
- Як же ти, друже, тепер даси собі раду один? Тобі ж потрібна поміч. Особливо в перші декілька тижнів, - спитав Тарас.
- Донька приїде. Обіцяла побути в мене з тиждень. Не знаю, чи вона витримає тиждень зі мною. І чи я сам витримаю з нею цілий тиждень.
- Вона що, вернулася із Бельгії?
- Так, минулого тижня. Вона спочатку жила там у мого знайомого, у Брюсселі, потім її переселили до села, до якогось табору для українських біженців. Вона там потикалася, помикалася, не пішло, обламалася і приїхала назад. Якраз до моєї виписки.
Я слухав їхню розмову і раптом упіймав себе на думці, що мені соромно зараз. Соромно, що колись думав про Влада так зле, вважав його гниляком, що сховався у шкарлупу-броню своєї непробивної іронії.
- Давай ми тобі зараз закупимо їжі на тиждень, щоб тобі самому не ходити і не траґати все на своєму горбі, - запропонував Антон.
Якраз на той момент ми під’їхали до будинку, де в одній із панельних двадцятиповерхових коробок проживав Влад. Він почав було відмовлятися, запевняючи, що в нього вдома повно їдла, але Антон заявив, що не бажає чути жодних заперечень і зараз закупить для друга пів магазину.
Шляхетний намір Антона, однак, виявився нездійсненним. У районі вимкнули світло, всі магазини поруч із будинком Влада були зачинені.