- От сука, світла нема, все зачинено. Може, нумо гайнем у якесь інше місце, пошукаєм, де є світло та магазини працюють?
- Ніт, ні фіга. Світла може не бути по всьому місту, а в мене вдосталь їдла вдома. Паркуй авто і пішли, - попросив Влад.
До нас дійшло, що він втомився, і хоче якнайшвидше потрапити до себе в помешкання. Ми вийшли з автомобіля та підійшли до під’їзду.
- Як же ти підеш на десятий поверх зараз, якщо ліфт не працює?- спитав Антон.
- Потрошки. Якось буде.
- Давай ми тебе понесемо? Тобі ж не можна тепер напружуватися. Серце не витримає — і гаплик! Відкинеш копита. І не доживеш до перемоги, - попередив Тарас.
- Не хвилюйся, доживу! - запевнив твердо Влад, відчиняючи двері під’їзду.
Опинившись поруч, я мимоволі обхопив корпус Влада досвідченою рукою парамедика.
- Ідемо, допоможу
Спершу Влад запручався моїм рукам, але за хвилю, мабуть, відчув, що він “в руках професіонала”, і що йому так зручніше і спокійніше, тому погодився.
Таким чином, підтримуючи його, неспішно, з перепочинками, ми досягнули до десятого поверху. Коли долали останній сходовий проліт, я відчував, — Влад вже настільки виснажений, що я його майже ніс.
У під’їзді, звісно, було темно, і ми освітлювали прохід ліхтариками мобильників. Потім ми увійшли в темне помешкання. Перепочивши пару хвилин, Влад відімкнув до акумулятора на столі провід, і засвітилася гірлянда жарівок. Ми допомогли йому переодягнутися в домашнє. Від нього проривався сильний запах медикаментів та поту. Коли він зняв светр, нашим очам відкрився білий широкий пластир, накладений хрестом на запалу груднину Влада.
- Таак-с... Порізали козака, - вимовив Тарас невесело. Мабуть, він акурат пригадав і себе після операції.
- Не поспішай хоронити, - відповів Влад, обережно вдягаючи футболку. - Бажаєте кави? Маю пляшку коньяку. Щоправда, я зараз з вами не бухатиму, але кави вип’ю залюбки. Цілий тиждень жив без кави, збожеволіти можна було!
- В тебе плита газова чи електрична? - спитав Антон.
- Газова, все нормально.
Ми висмикнули з бару пляшку коньяку, заварили каву. Пили, гомоніли.
- О, бля! Світло! - несамовито гукнули ми всі вчотирьох, коли у всіх кімнатах, і в кухні, і в коридорі спалахнуло сяйво. - Нарешті!
Антон із Тарасом залишилися у кімнаті, ввімкнувши музику. А ми з Владом вирушили на кухню заварювати по другій чашці кави. І обидва відчули, що вперше за всі роки нашого знайомства-напівдружби можемо відверто розмовляти.
- Коли дізнався, що ти намагався записатися до Тероборони, я, чесно кажучи, був у подиві, - признався я. - А тепер, виявляється, ти ще й на фронт ледь не потрапив.
- А що тебе дивує?
- Ну-у... В моїй уяві люди, котрі ідуть на фронт, мають героїчний склад натури чи, принаймні, люблять громадську увагу. Вони пишуть про це у Фейсбуці, ставлять відео. Мають на це право, бо таки йдуть на фронт, а не на пляж якийсь там.
- Напевно, ти правий. Знаєш, що саме в цій історії для мене було найогиднішим? Те, що мої знайомі, так звані щирі патріоти, котрі горланять на кожному перехресті і в кожному пості Фейсбуку про свій патріотизм і “смерть ворогам”, коли довідалися, що я з повісткою пішов на медкомісію у військкомат і був готовим їхати на фронт, стали крутити пальцями біля скронь собі. Мовляв, ти що, ідіот викінчений? Ти що, не можеш викрутитися від того військкомату? Хай ідуть воювати молоді селюки, а тобі-то якого хріна? Ось це — справжнісінькі жлоби! Ніколи таких не перетравлював! А зараз таких розплодилося повно, довкола одні “патріоти”.
Я хотів запитати Влада, навіщо він, все таки, готовий був іти воювати? Але не знав як правильніше сформулювати таке нібито просте запитання.
Просте запитання передбачає і просту відповідь. А на кін поставлено життя. Не багато, і не мало.
- І все ж таки, навіщо ти... це... ну, на війну хотів іти? - врешті-решт я видавив зі себе. І тут же вмить зрозумів, що моє запитання настільки безглуздо і непотрібно прозвучало зараз, що аж стало незручно якось.
Влад наче зрозумів мою бентегу і нічого не відповів, знизавши худими плечима.
Яскраве світло жарівки освітлювало його бліде обличчя, сиве пряме волосся прикривало його чоло та вуха. Він добряче сутулився, видко, що від болю. В цілому, мав вигляд людини, котра нещодавно або дивом повернулася з того світу, або ж туди простувала.
Я згадав, що в мене є двісті доларів, які я, за дорученням дружини, мав передати сьогодні ввечері її подрузі.
- На, бери, вони тобі знадобляться, - я витягнув із кишені джинсів гроші і засунув їх у руку Влада.
- Не треба, перестань. Мені Антон дав грошей і на операцію, і обіцяє взяти на своє повне утримання на пару місяців, поки не вичухаюсь.