- Ні, візьми. Будь-ласка, візьми.
- Окей. Дякую (українською), - Влад взяв гроші. Потім, усміхнувшись, подивився мені у вічі.- Я не знаю, як довго проживу, - додав він тихо. - Мені здається, що недовго. Але я хочу дожити до смерті Путіна, хочу побачити цю тварюку в труні, а ще краще повішеним, - він призаплющив очі, потер долонею своє чоло і раптом похитнувся. - Допоможи мені.
Я допоміг йому дотягнутися до крісла.
Ми почали збиратися. Антон запропонував Владу, що залишиться в нього на ніч, “для підстрахування”, поки не прийде дочка, але Влад відмовився, — він втомився, і тому волів побути один.
***
- Ти, здається, жив десь у цих краях, чи не так? - запитав Антон, коли, покинувши Влада, ми всі разом їхали назад.
- Так, правда. Недалеко звідсіль.
- Хочеш, заїдемо ненадовго?
- Та звісно, хочу.
Ми розвернулися на кільці, виїхали на естакаду, а потім помчали бульваром під гору нижнього Печерська.
- Якщо не помиляюся, цей будинок? Чи наступний? - уточнив Антон.
- Наступний.
Ось вона, знайома дорога, якою ми з братом Сєнькою довгі роки спускалися до школи і поверталися додому. Той шлях пройшов і крізь усі мої університетські роки, а потім і перші післядипломні роки, коли я працював викладачем історії у школі. Тією ж дорогою колись я привів додому і свою майбутню дружину, щоби запізнати її батькам. Нею ж ми виїжджали до Америки.
- Якщо можна, зверни і зупинись тут, у провулку. Я швидко, туди й назад.
На моє прохання Антон зупинив авто у вузькому провулку, що веде до п’ятиповерхової “хрущовки”. Я вийшов з авто і, обійшовши будівлю з тильного боку, зупинився біля невисокого паркану, що загороджував невеличкий сад.
Сад! Сад! Яблуні темніли за його тином, розкинувши своє кремезне гілляччя. Дерева були все тої ж висоти, як і двадцять п’ять років тому, коли я виїхав. Без сумніву, це вже нові дерева. А може, й ні! Може, це ті самі яблуні, які щовесни квітчалися біло-рожевою барвою, а понад отим цвітом кружляли бджоли та метелики, а птахи ховалися у кронах. З ранньої весни і до глибокої осені я спав на розкладачці ось тут, на балконі оцього будинку, на другому поверсі. Влітку і восени, пам’ятаю, листя дерев так голосно шелестіло вночі, аж здавалося, ніби перебуваю в якомусь таємничому саду, варто лише простягнути руку — і можна зірвати яблуко.
У квартирі, яка колись була нашою, світло зараз не горіло, і балкон був засклений по-новому. Вдихнувши на повні груди морозне повітря, я попростував назад до автівки, де чекали друзі. Але перед тим зробив ще невеликий “гак”, підійшовши до невисокого пагорба неподалік від будинку.
Колись тут, на цьому місці, стояла дерев’яна лавка. Поруч росла береза. Мама часто виходила сюди, вона любила посидіти тут, у тіні берези. В останні роки, перед від’їздом до Штатів, у мами часто виникали запалення суглобів ніг через хронічний остеохондроз, їй було важко ходити, але до тієї лавки відстань від дому була не така вже й велика, можна було її здолати. Тут мама сиділа зі сусідкою Катрею, про щось із нею гомоніла, напевно, про мене зі Сєнькою, про те, аби ми вже чимскоріше поженилися, щоб їй було спокійно за нас.
Матусю, моя нене...
Змахнувши сльозинку, щоб ніхто не вздрів, я розвернувся і за мить вже сидів із друзями в авто.
- До речі, Юрасю, як там твій брат Сєнька? Якщо не помиляюся, то він у Німеччині, чи не так? - запитав Антон.
- У нього все гаразд. Працює. Дружина, доросла донька, коханка. Коротше, повний набір.
Якщо чесно, то мені було прикро від того, що між мною та братом все так склалося. Він мені декілька разів писав і дзвонив, шукав “перемир’я”, називаючи нашу сварку “непорозумінням”. Але я йому не відповідав. Мама би такого не схвалила, мама завжди шукала злагоду в сім’ї, для неї мир і згода в нашій родині були найвищою метою її життя. Мамо, вибач, я не правий, що розірвав зв’язки зі Сєнькою, і не впевнений, чи помиримося ми з ним взагалі.
Я вирішував, чи варто розповідати друзям про те, що я розсварився із братом через війну. Ні, мабуть, не варто. Кожна людина, народжена в Україні, незалежно від національності та нинішнього місця свого перебування, незалежно від своїх політичних поглядів, свого віку та свого характеру, кожен, хто з України, сьогодні щось втрачає. Так чи інакше. І в образному значенні, і, на жаль, в буквальному. Порівняно з іншими, розірвані стосунки з рідним братом — моя втрата, — не найбільша у світі. Можна сказати, дрібничкова...
- Я не знаю, як довго ця війна триватиме, - промовляв Антон. - Але і їжаку зрозуміло вже: вона не на один день, і, ймовірно, не на один рік.