Антон також був одним із нашого кола “істориків”, проте після закінчення університету майже не працював за фахом. Він вигідно одружився, його жінка розкрутила фірму з продажу нерухомості, швидко вивела її на широку бізнес-орбіту, і Антон став їй допомагати. Вони з дружиною тепер належали до класу бізнесменів-”крутеликів”, тобто жили на широку ногу, мали розкішну заміську віллу, з озером та басейном, колесили світом, часто міняли дорогі автомобілі.
- Та я не проти жити в Києві. Але як довго таке може тривати? Кацапи руйнують нашу інфраструктуру, теплостанції. Вони знищили майже половину всієї енергосистеми України. І далі продовжують ракетні обстріли. Так, ми щось із того збиваємо, але навіть ті поодинокі ракети і дрони, що вціляють, завдають нам колосальної шкоди. Адже наші ресурси не безмежні. Якщо такими темпами все триватиме, то що залишиться від нашої\ енергетики за місяць, за півроку чи за рік? Ми ж перетворимося на печерних людей, житимемо, як дикуни. Напевно, Путін цього й домагається. Тому я переконую Валю купити будинок десь у Португалії чи в Іспанії, але краще все-таки в Португалії, там нерухомість дешевша, і в нас там є контакти. Житимемо там, а коли війна закінчиться, і все відновиться, то повернемося до Києва, хата у нас, хвала богу, тут є.
Антон любив комфорт. Ми всі те знали. Він не був боягузом, не був негідником. Він був наймилішою і найдобрішою людиною. Його гаманець завжди був відкритий для друзів, а гаманець той був зовсім не худеньким.
Та Антон дуже полюбляв побутові вигоди. Війна привнесла великий дискомфорт у його життя. І того дискомфорту Антон не міг позбутися, незважаючи на всі його зусилля та витрачені шалені кошти. Тому він і воліє виїхати до Португалії, тим паче йому вже 60 років, вже не військовозобов’язаний, то ж має повне право.
Антон пропонував махнути зараз до нього, на його віллу за містом, де можна пограти у більярд чи теніс. Не кажучи вже про “добре випити та закусити”. Купіль у басейні та сауну, через ситуацію з електрикою, він запропонувати, на жаль, не міг. Але на завтра в мене були інші плани.
Ми проїжджали містом, де одні райони були цілком занурені в темряву, і де озброєні солдати патрулювали мости. А в інших районах яскраво горіло світло, були відчинені крамниці, бари і супермаркети, сяяла реклама, мчав потік дорогих автівок. Зараз у салоні машини було так затишно, тепло і спокійно, що здавалося, тече нормальне звичайне життя, і жодної війни немає, і ніхто не гине в цю хвилину.
Обличчя зла
Був ще світанок. Ми знову їхали в авто, на цей раз із Андрієм та його дружиною Людою.
На лобове скло летіли дрібні сніжинки.
- На Заході ця війна сприймається зовсім інакше, все бачене із прекрасної далечини далеко не відповідає реальності. Наскільки я тепер усвідомлюю, на Заході уявлення про цю війну дуже спотворене. Так, у Нью-Йорку я переглядаю новини, CNN, BBC, бачу нові руйнування, нові вирви від вибухів, понівечену бронетехніку, і т. д. Іноді в тих відео-сюжетах, як тло — на задньому плані, гримить канонада, якщо журналіст працює неподалік лінії фронту. І в мене, коли проглядаю таке день за днем поспіль, починається поступове пересичення. Тобто, хочу наголосити, що навіть до показів обстрілів та руїн мимоволі звикаєш, “війна з телебачення” в якийсь момент перестає справляти враження, перестає “зачіпати за живе”. А глядач постійно чекає на нові ефекти, на новіші емоції. Напевно, це одна з причин, чому на Заході останнім часом стали менше говорити про Україну і менше цікавитися тією війною. Це перше, що я зрозумів. А ось друге — про наших емігрантів: з початком війни у них відбувся неймовірний переворот у мізках та серцях. Особливо в людей, котрі виїхали саме з України, тут вже не має значення, якої вони національності, українці, євреї чи росіяни. Адже не секрет, що переважна більшість тих, що від’їжджали років двадцять-тридцять тому, особливо євреї, до України не мали теплих почуттів. Україна для них була нерідною, мачухою. Я знайомий із одним парамедиком, ми разом із ним працюємо у Нью-Йорку. Його звати Льова — звичайний, нічим не особливий єврей, котрий виїхав із Києва майже тридцять років тому, ще зовсім молоденьким. За його словами, він тоді так зневажав Україну, що в аеропорту, перед входом у літак, розвернувся і плюнув у бік Києва. Усі тридцять років в Америці він не цікавився Україною взагалі, йому було до лампочки все, що тут відбувалося. У Нью-Йорку він одружився, отримав фах, народив та виростив трьох дітей. І ось, коли почалася теперішня війна, він пережив дивні метаморфози, з ним трапилося щось таке, чого він сам від себе не очікував. Віроломна навала і варварство кацапів, мужній опір українців, млява підтримка Заходу, — все оте разом потрясло його нутро до такого, що він — не повірите — нещодавно взяв у боса відпустку за свій рахунок і на три місяці поїхав на Донбас. Він зараз у Краматорську, керує там відділенням військових медиків, що приймає поранених з поля бою, та розподіляє їх за різними шпиталями, в залежності від важкості поранення. Інколи я з ним зв’язуюся. Він каже, — там зараз війна така, що страшно собі уявити. Але він щасливий, якщо так правильно сказати в даному контексті, що він вчинив саме так. Він впевнений, що будь-яка людина, кому небайдужа справедливість, саме так і має вчинити. Це невигадана історія. Недавно у Фейсбуці я натрапив на цікаву думку, висловлену талановитою поетесою з числа іммігрантів, що існує так званий dormant patriotism, себто, сплячий патріотизм. Людина живе, навіть не здогадуючись, чим для неї є Батьківщина, і на що вона готова заради цієї Батьківщини. Вмить війна пробуджує в душі людини приспані почуття та цінності, про існування яких вона і не підозрювала. Сплячий патріотизм — dormant patriotism — саме так. Щось подібне сьогодні можна спостерігати в українсько-єврейсько-російській імміграції на Заході. Ми всі в Америці, хто в різний час залишив Україну, нині ніби прокинулися, розбуджені цією війною. Ми раптом зрозуміли, що би ми там не говорили раніше, але частина нашої душі і далі живе тут, на цій українській землі. Саме тому в Нью-Йорку, особливо там, де мешкають наші іммігранти, сьогодні несподівано з’явилося безліч українських прапорів на будинках та у вікнах, багато іммігрантів, включаючи і мою дружину, раптом заговорили українською. Мені здається, що в цьому благородному поруху душі проявляється навіть якийсь прихований комплекс провини. Ну і останнє, дайте мені завершити, не перебивайте, потім я надовго замовкну і тільки дивитимусь і слухатиму вас, oкей? Я тут вже четвертий день і зовсім не відчуваю, що йде війна. Кажу правду. Так, я бачив кілька зруйнованих будинків, але в мене таке враження, що їх заплановано знищили бульдозером, бо на їхньому місці будуватимуть щось нове. Так, декілька разів я чув якийсь слабкий гуркіт, мені потім сказали, що це вибухи, але я не бачив ні заграви, ні уламків ракет. На щастя, на вулицях міста я не зустрічаю багатьох покалічених чоловіків із ампутованими кінцівками, на що очікував. Так, у будинках вимикають світло і погано огрівають. Але мені все чомусь здається, що то вибило пробки в електрощитах, а погано кочегарять з вини ЖЕКу. Одним словом, моя західна картинка війни “з телевізора” тут вже не спрацьовує, але я все одно не можу повірити, що в країні іде війна. Навіть не розумію тепер, як історики можуть міркувати та писати про війни, на яких не були і про які взагалі не мають жодного уявлення. Ось так. Перепрошую за свій довгий спіч, але я довго мовчав, аж захотів висловитися.