- Зупини! Хай подивлюсь, - попросив я Андрія за кермом.
Андрій загальмував, і всі ми вийшли.
- Це залишки того, що не встигли забрати ще. В перші місяці війни на тих дорогах було повно висадженої в повітря москальської бронетехніки — і танки, і БТРи, і чого тут лише не валялося! - сказав Богдан.
Ми підійшли до бронетранспортера, задні дверцята якого були зірвані, всередині все було обгоріле. Інший бронетранспортер лежав перевернутим, із розірваними іржавими гусеницями. Великий танк поруч був перехняблений набік, його башта з намальованою літерою “ Z” була частково вирвана з корпусу, довгий ніс своїм кінцем майже впирався у сніг.
Я поклав свою долоню на холодне металеве дуло танка. Несподівано відчув дивний приплив ненависті, такої ненависті, яку раніше не мав ні до кого і ні до чого. Але водночас мене переповнювало неймовірне вдоволення від того, що цей танк із літерою “Z” на броні був знищений, ліквідований.
- Ви що, назад, назад! - закомандував зопалу Богдан, коли, копнувши ногою танк, я вирішив тихцем “піти до вітру” в лісок поблизу. - Ви що, не розумієте? Там же міни скрізь. Кругом натикано мін!
- Вав! - в мене на мить захололо в животі. Я, справді, не подумав про те. А могло ж зараз — ось так просто — відірвати мені ноги чи зовсім розірвати на шматки. І вся моя поїздка на цьому безславно би завершилась.
Незабаром, всі цілі-неушкоджені, ми знову їхали трасою. Богдан розповідав про свою роботу військового фотографа.
- Ви часом не голодні? Хочете чогось смачненького? - звернувся він до мене.
- Так, хочу.
- Тату, зупини тут.
Ми припнулися біля одноповерхового будинку під вивіскою “Хатинка пекаря” на в’їзді до селища. Всередині пекарні стояв духмяний запах хліба, тут можна було випити гарячої кави або чаю і купити свіжого хліба багатьох сортів. На тацях були розкладені гарячі пиріжки з різноманітною начинкою — картоплею, капустою чи куркою. Покупці розраховувалися картками чи готівкою, біля каси стояла велика банка для пожертвувань на ЗСУ. Гарна молодиця і мужчина років тридцяти, либонь, її чоловік, обслуговували безперебійних покупців. Брали замовлення як телефоном, так і онлайн.
Ми випили кави і, прихопивши два великі пакети з пиріжками, знову сіли в авто.
В Гостомелі мені вже стало моторошно від всіх інших зруйнованих будівель — не старих хат зі стайнями, корівників і гаражів, а дев’ятиповерхових будинків. З цілковито розбитими стінами, повністю обгорілі.
- Тут точилися страшні бої з першого дня вторгнення. Бо тут, в Гостомелі, був військовий аеродром. Рашисти спробували його захопити. У першу ніч війни вони висадили тут підрозділ своїх десантників, їм треба було взяти під контроль злітні смуги, аби посадити на них свої літаки з бронетехнікою для взяття Києва. Бо звідти до Києва — рукою подати. Тут ішов бій, а в той час у Білорусі кружляли в небі кацапські військові вантажні літаки з бронетехнікою на борту, очікуючи команди, що Гостомельський аеропорт взятий і готовий до посадки їхніх літаків. Але дзуськи, нашим, все таки, вдалося їх звідти вибити і підірвати злітні смуги. І гаплик, їхні літаки з бронетехнікою так і сіли в Білорусі, нікуди не полетівши, стрімкий наступ на Київ звідтіля було зірвано, - розповідав Богдан подробиці того фатального дня. - Загалом, отой бій за гостомельський аеропорт і підірвані злітні смуги можна віднести до розряду чудес. Дивовижно, як наші змогли втримати його, покришити елітну рашистську десантуру тими невеличкими силами, без будь-якої підготовки та достатньої зброї! По суті, тут було вирішено долю Києва і, можливо, всієї країни. Бажаєте знимку на згадку? - запропонував Богдан, вказуючи на декілька дев’ятиповерхівок недалеко від нашого місця зупинки.
Ми всі вийшли з автомобіля і протоптаною від снігу стежкою неквапливо увійшли в двір між двома дев’ятиповерховими обпаленими будинками. Нас тепер оточувало вже шість дев’ятиповерхівок — цілковито обгорілих зі середини, без вікон. В одному будинку в стіні зяяв чималий ідеально круглий отвір від ракети, що пробила ту стіну, і розірвалася в серці житла. Біля будинків стояли десятки спалених автівок.
- Зробити фотку? - знову запитав Богдан.
- Ні. Не бажаю.
Мені чомусь не хотілося використовувати оті обгорілі чорні будинки-коробки для якихось там декорацій. Я не міг усвідомити, в мою голову не вкладалося, що ось тут, у військовому містечку, в цих дев’ятиповерхівках жили люди, сім’ї, чоловіки та дружини з дітьми. Тут вони господарювали, ходили на роботу, в школи, планували свої відпустки і подорожі. І раптом все те чомусь зазнає ракетного обстрілу і бомбардувань. Де тепер всі ті люди? Чи живі вони? А якщо живі, то куди вони втекли? І куди їм тепер повертатися? Адже ці будинки відновити неможливо, хіба тільки знести.