Повернувшись до авто, ми знову підкріпилися пиріжками, що зберігали ще тепло та духмяний запах, і поїхали далі — в Бородянку.
Зустріч із Кобзарем
Знову проїжджали звалища спалених розбитих автівок, цілі гори, цілі цвинтарі машин, проїжджали повз будівлі частково чи повністю знищених складів, шкіл і крамниць. Залізні паркани всюди були посічені кулеметними чергами.
- Коли в Україну прибувають якісь західні лідери-голуби-миротворці і кажуть нам, що ми маємо із рашистами якнайшвидше підписати мирний договір, то їх везуть сюди — у Бучу, Гостомель. Бородянку. Показують усе це, потім ще везуть туди, де сотні безневинних мирних містян були закатовані та закопані у братських могилах. Західні політики все це бачать, і на деякий час всі оті миролюбні голуби перетворюються на войовничих яструбів, перестаючи схиляти нас до миру. Який з ними може бути мир після того всього? - сказав Андрій.
Ми в’їхали в Бородянку.
- Пам’ятаєте ту відому світлину, де в дев’ятиповерхівці неначе вирубано середину? До речі, це моя знимка, - сказав Богдан не без гордощів.
- Звичайно ж, пам’ятаю.
- Ось цей будинок. Але його знищили не ракетами, а бомбами з літаків. На даху цього будинку стояли наші військові зі стінґерами, і тоді кацапи вирішили ті будинки просто бомбардувати з повітря.
Знову ми вийшли з авто. Знову стояли біля обпалених руїн, де працював екскаватор та бульдозер. Цікаво, що попри них дорогою, ніби нічого і не трапилося, проходили місцеві, кудись поспішали, може, з праці додому, а може, спішили, бо було холодно. Я звернув увагу на те, що молоді жінки були добре, модно одягнені, з макіяжем, деякі з них вели зі собою дітей. Біля продуктових та господарських крамниць зупинялися автомобілі. Тобто, все збоку вказувало на те, що містечко живе своїм звичним розміреним життям, але в це звичне життя ніяк не вписувались обгорілі руїни, з кількома “розрубаними” дев’ятиповерхівками від скинутих із літаків бомб на центральній вулиці.
“Що думають оці люди, проходячи повз такі руїни щодня, йдучи на роботу, у крамниці, відводячи дітей до школи чи дитсадка? Що думають про своє майбутнє та майбутнє своїх дітей оці красиві, модно вдягнуті молодиці? Незрозуміло”.
На невеликій площі перед будівлею якоїсь явно урядової установи, мерії чи міськради, стояв пам’ятник — погруддя Тараса Шевченка на постаменті. Я не раз бачив ту знимку у стрічках новин світових агенцій - високочола голова поета декілька разів була пробита осколками бомб. Чи, можливо, розривними кулями, не знаю. Його вигляд зараз мав якийсь грізний, суворий вираз, ніби розстріляли не бронзове погруддя, а живого поета.
“Як умру, то поховайте...”
“Реве та стогне Дніпр широкий...”
Ми вивчали Шевченка зі школи, чи не з перших класів. До закінчення школи декілька його віршів, дум, елегій чи уривків із поем я знав напам’ять, як і багато хто з моїх однокласників. Скажу відверто, я не любив Шевченка за його ставлення до євреїв. Можна сказати, що, мовляв, часи були такі, складні, так історично склалося”. Можливо й так. Але справи це не змінює. В усій творчості Шевченка не можна знайти хоч би рядок, де він би сказав добре слово про євреїв. Це викликало в мене нелюбов до Шевченка іще з дитинства та юнацтва, особливо після тих випадків, коли в школі мене викликали до дошки, і я мав читати перед усім класом якийсь вірш Шевченка, де згадувалися “жиди погані”.
А ще від Шевченка віяло непереборною тугою кріпаків, коли в школі, а потім і в університеті, нам подавали його як класового поета, борця за права бідних, пригноблених селян, прив’язуючи його творчість виключно до реалій його часу. Тобто, він сприймався як поет минулого.
Тим не менше, незважаючи ні на що, я все таки не міг не віддати належне його віршованій мелодійності, його вмінню писати “широким мазком” епічні полотнища.
У Нью-Йорку одного разу на книжковому звалищі флі-маркету я купив “ Кобзаря” за декілька доларів. Купив виключно через те, що мені сподобалося саме видання книги, — це було раритетне видання до якогось ювілею Шевченка, з гарною шкіряною палітуркою жовтого кольору, де був філігранно тиснений профіль Кобзаря, а також з гарними ілюстраціями всередині книги. За всі роки життя в Америці лише один раз я зняв ту книгу з полиці і перегортав — виключно, аби переглянути ілюстрації.