Але на початку війни не було нічого дивного в тому, що я знову зняв із полиці “Кобзаря”. Вже не для того, аби розглядати картинки, а щоб читати. На мій подив, Шевченко виявився... художником і поетом з великої букви. Генієм. Його негативне ставлення до євреїв тепер мені не заважало бачити його неперевершену майстерність.
Зараз, стоячи перед розстріляним погруддям Шевченка в українському містечку Бородянка, на тлі зруйнованих кацапськими ракетами і бомбами будинків, я зрозумів, що Шевченко — ще й великий пророк, котрий писав... про цю війну. Так, і про цю війну теж.
“Як понесе з України в синє море кров ворожу, от тоді я і лани гори — все покину і полину до самого Бога, молитися...” В моїй пам’яті несподівано зринув рядок із його “Заповіту”. Тут, перед розстріляним погруддям Кобзаря, мені відкрилося, що сьогодні чверть країни — ось такі селища та містечка, де ми побували за день. Такі ось Бородянки, Гостомелі, Бучі — не лише тут, під Києвом, а всюди в Україні — і в Донецьку, і в Запоріжжі, і в Харкові, і в Херсоні... Десятки тисяч убитих та поранених. Викрадені діти. Зруйновані хати і багатоповерхові будинки, спалені автомобілі, підірвана бронетехніка, заміновані ліси. Біженці, котрим вже нема куди повертатись.
“А до того я не знаю Бога. Поховайте і вставайте...”
Напівпошепки я дочитав вірш до кінця. І мені на душу зійшов якийсь важкий, смертельний смуток, туга — найвлучніше українське слово, дуже суттєве, — і від усього побаченого за день, від всіх страшних руйнувань, і від усвідомлення масштабу цих руйнувань.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
“Молись за нього”
- Нумо ліфтом чи пішки? - запитав Андрій.
- Не ризикнемо, краще пішки, - втрутилася Люда, коли ми ввійшли до під’їзду їхнього будинку.
Зараз світло в будинку було, навіть горіли всюди жарівки, і, звичайно ж, працював ліфт. Але оскільки ніхто не знав, коли саме, в яку секунду світло вимкнеться, то будь-яка поїздка ліфтом була “на свій ризик і страх”, адже можна було там застрягти на пів шляху і чекати в кабінці невідомо скільки до наступного ввімкнення.
Ми піднімалися на восьмий поверх. Нам назустріч сходами спускалися деякі сусіди, вони теж не користувалися ліфтом, із тих самих міркувань.
- Наша сусідка сьогодні вранці прибрала та помила сходовий майданчик на поверсі. Ми теж повинні взяти участь в її ініціативі підтримати порядок, тому наступного разу я тут помию підлоги, - сказала Люда чоловікові. І продовжила, звернувшись до мене. - У нас у будинку тепер мешканці зорганізувалися, - раніше ніхто нічого не хотів робити, всі тільки засвинювали простір. Зате тепер багато чого помінялося в цьому плані, - ніхто не смітить, одні мешканці за власним бажанням миють підлогу на сходових клітках, інші прибирають сніг біля під’їзду. Сусід вирішив встановити у двері під’їзду новий замок зі спеціальним механізмом на магнітах, тому що старий замок із електронною системою під час вимкнення енергії не спрацьовує. А що робити? Потрібно ж підтримувати порядок наскільки можна, навіть у дрібницях. Інакше всюди почнеться безлад, все розвалиться.
Сьогодні я ночував ув Андрія з Людою. Я ще перебував під сильним враженням від подорожі місцями битв навколо Києва. Я відчував, що війна втягує мене в свою вирву, входить і в моє життя.
- Юрку, іди помийся, поки є світло і гаряча вода, - запропонувала Люда. - А я тим часом приготую щось поїсти.
- Добре. Але я не голодний, наситився пиріжками.
- Тоді я запарю чорний чай, як ти любиш. І дам тобі скуштувати меду із нашої пасіки. Твій рушник у лазничці.
- Дякую.
Я зник у ванній і, роздягнувшись, став під душ. Мені було трохи ніяково через те, що я зараз миюся першим, за правом гостя, бо, якщо вимкнуть світло пізніше, то вони, господарі, помитися вже не встигнуть.
А ще мені було цікаво спостерігати за Людою. Я знав її давно, з років тридцять, відтоді, коли Андрій з нею зустрічався ще в університеті. Андрій навчався на істфаці, а Люда — на мехматі. Після закінчення універу вони одружилися. Люда працювала в якомусь конструкторському бюро, але та робота їй ніколи не подобалася. Потім народився їхній старший син Богдан (той, хто став фотографом, гідом нашої нинішньої екскурсії), а потім і молодший синок Максим (той, хто зараз воює під Бахмутом). Після народження Максима Люда остаточно пішла з роботи, поставивши хрест на своїй професійній кар’єрі, весь час присвятила дому та вихованню дітей. Вона була привабливою, але не красунею, ззовні нічим не особливою, і якщо по правді, то і внутрішньо теж. Вона була просто добрячкою, в міру привітною, в міру чуйною. Напевно, була дбайливою матір’ю, вірною дружиною і гарною господинею. І... нічого більше. Якби мене запитали, хто така Люда, як її схарактеризувати однією фразою, то перше, що спадає на думку при згадці її імені, є: “Люда — це... дружина Андрія, мама Богдана та Максима”. І все. Більше нічого б на думку не спало.