Але цього приїзду я несподівано відкрив у Люді жінку, котру раніше не знав, не зауважував у ній ті якості, що раніше були для мене невидимими. Ось, наприклад, зараз вона запропонувала мені взяти душ. Не забула про чистий рушник на вішалці. Запам’ятала, що я вчора вибовкнув за столом, що люблю перед сном чорний чай. А Люді ж є про що пам’ятати, крім свіжого рушника для мене і моєї світської звички ввечері чаювати! У неї молодший син у Бахмуті, розумієте? У Бахмуті! — де сьогодні одне пекло, про це стверджує як українська, так і західна преса, і навіть брехлива рашистська. Максима туди відправили зовсім недавно, три тижні тому, а до цієї події треба ж звикнути, чи не так? Потрібно прийняти, якось до неї пристосуватися.
Андрій каже, що вони із Людою були готові до того, що Максима відправлять на фронт. Максим залишався у ТРО навіть після того, як московитів відігнали з-під Києва. Але запропонували, і Максим підписав контракт, залишившись в армії, у ЗСУ. Майже півроку він служив під Києвом у мотострілецькій частині, проходив там військову підготовку як звичайний піхотинець. Тоді він іще вважався студентом університету третього курсу, навчався онлайн на істфаці.
Як я зараз довідався, той вибір піти на істфак був не його, а Андрієвим. Хлопець не зміг сам визначити, якій майбутній спеціальності віддати перевагу, яку професію вибрати, і тоді Андрій як батько запропонував йому спробувати себе як історика. Нічого іншого Андрій запропонувати не зміг, окрім того фаху, який вибрав колись для себе самого. І як доконаний факт, той вибір був невдалим, з навчанням на історика у хлопця явно не склалося. До війни він навчався тільки під тиском батьків, а коли почалася війна, і навчання в університеті стало суто формальним, а служба в армії фактичною, Максим взагалі махнув рукою на всілякі заняття, невдовзі покинув універ і повністю присвятив себе військовій службі.
В даному випадку, вірогідно, свою роль зіграла й генетика. Справа в тому, що батько Андрія (дід Максима) був спадковим військовим, у чині полковника. Андрій виріс у військовій сім’ї, своє дитинство та юність провів із батьками у військових містечках, і хоча після служби в армії поступив ув університет за фахом історика, в ньому завжди залишалися манери та підходи до життя людини, близько обізнаної із армією та військовою службою, звиклої до військової муштри та залізної дисципліни й порядку.
Одначе повернемося до Максима. Покинувши універ, він залишився в армії. На вихідні та у свята із військової частини під Києвом навідувався додому до батьків, де зустрічався із друзями, а чи просто відпочивав. А в понеділок із ранку — знову на службу в частину. Солдатів їхньої частини вже попередили, що підрозділ готують до відправлення, але куди саме відправлять — мовчок.
Андрій із Людою сподівалися, що роту Максима відправлять якщо не в Білорусь, звідки постійно очікували вторгнення, то кудись на південь, як от на Херсонщину, де також ідуть бої, але не такі виснажливі. Проте чим спекотніше ставало під Бахмутом, тим для Андрія з Людою ставало очевидніше, — їхнього сина кинуть саме туди. Андрій та Люда почали себе до того морально готувати.
Але як можна до такого приготуватися? Так, зрозуміло, що людина може робити титанічні зусилля, аби психологічно звикати до чогось архіважливого чи архіважкого. Вона може віднайти безліч раціональних доказів, запевнити себе в неминучості прийдешньої події, подумки спробувати зменшити її значущість. Якоїсь миті навіть може твердо сказати собі: “Все, я морально напоготові”. І що ж? Подія відбувається і... раптом — людина ані наскільки не готова до такого, а виявляється, що весь час тільки тим і займалася, що ходила туди-сюди, намагаючись обдурити себе, однак реальність блискавично розбила вдрузки тендітну вазу самообману.
Саме так трапилося і з Андрієм та Людою. Коли син повідомив, що їхню роту відправляють під Бахмут, у них був шок. І той шок відтоді не проходив ані на грам.
Проте зовні про них цього сказати не можна було. І після від’їзду сина на фронт у Люди з Андрієм, збоку, наче й нічого не змінилося. Андрій продовжував упорядковувати книгу на замовлення якогось бізнесмена, котрий забажав мати книгу свого родоводу, та ще й з викладом професійного історика. Люда, як і раніше, поралася з господарством. Одним словом, як зазвичай.