Выбрать главу

Наша вечірня розмова переходила з однієї теми на іншу, ми говорили то про бджолярство, то про політику, то про моє життя у Нью-Йорку, згадували однокурсників, хто ким став і хто де зараз.

- Вовка Бондаль воює в артилерії, ти ж пам’ятаєш Бондаля? Ну так, він же поставив у Фейсбуці своє фото біля установки САУ, коли на третій день після початку війни їхав захищати Київ. Відтоді на фронті, насипає кацапам артилерійських піз...юлей. Сашко Данилюк також воює, він у піхоті, командиром підрозділу, - розповідав Андрій.

- А що з Осадчим?

- Осадчий спився, став непробудним п’яницею. Натомість його дочка пішла далеко. Вона воювала ще з 2015-го року на Донбасі, чоловік її загинув на фронті. Потім вона очолювала різноманітні громадські комітети. Зараз у Лондоні працює в якомусь проєкті з європейської безпеки.

- Круто.

- Так... А я ось, бачиш, звикаю до статусу пенсіонера, - сказав Андрій посумнілим голосом. - коли мені стукнуло шістдесят, здав військовий квиток, отримав картку пенсіонера і... гадай, життя закінчилося. Не знаю, куди подітися. Від нічого робити недавно зв’язався із одним хлопцем із Тероборони, ми з ним встигли заприятелювати за той час, коли захищали Київ, він зараз також на Донбасі, працює у штабі. Запитав у нього, чи не потрібно їм там людини у прес-центрі, щоби готувати прес-релізи, писати офіційні повідомлення, загалом робити будь-яку штатну роботу. Я навіть згоден прибирати у них у штабі, - сказав Андрій і раптово замовк, втямив, що ляпнув щось не те, або ж останньою фразою випадково видав свій великий секрет.

- Ти розумієш, що він тепер задумав? - втрутилася Люда. - Він хоче їхати туди, на Донбас. І я ані на хвилину не сумніваюся, що він це зробить, обов’язково, - вона поправила окуляри і глянула на чоловіка впритул. Однак у її голосі не прозвучало ані докору, ані скарги. Вона просто вголос повідомила те, про що раніше тільки здогадувалася, а тепер вже була впевнена.

- Ну так, ну так... Хочу працювати у військовому прес-центрі, готувати прес-релізи, прибирати у штабі... - розгублено пробурчав Андрій.

- Отак, Юро, так ми й живемо, - продовжила Люда тим самим спокійним голосом, звернувшись до мене. - А що робити? Що робити? Ти сам все бачиш. Ми маємо триматися один за одного. Ми не можемо здатися. Москалів дуже багато, вони своїх людей не рахують, та й за людей їх не вважають.

Вона перейшла на українську, яка була для неї рідною, хоча і російською говорила без акценту.

- Ми з ними різні, між нами та ними немає нічого спільного. Хоч я і не історик, але мені те завжди було очевидним. Ще трохи чаю? - спитала Люда.

- О, бляха!

      Після клацання у помешканні вмить стало темно.

- Знову відімкнули. Ну й добре, все одно вже пізно, скоро пора спати.

      Андрій ввімкнув електрозберігач, павер-банк, який я привіз для них із Нью-Йорка, і двоє блакитних променів світла прорізали темряву.

- Гадаю, води також нема. Зараз перевірю, - Андрій підійшов до раковини та повернув кран. З горловини крана вилетів неприємний булькіт-звук, а води катма.

- От суки!

- Ну що ж, тоді пішли спати. Шкода, що комп’ютер не працює, знов не зможу зайнятися книжкою. У нашому житті тепер нічого не можна планувати, - Андрій прикро зітхнув.

      Він почекав, поки Люда вийде з кухні, і сповістив мені, що в лазничці на підлозі стоїть невеликий ківш із водою, на випадок, якщо вночі захочу в туалет.

***

      Я вже майже вкладався, одягнувши теплі спортивні штани і футболку і, збивши на дивані дві великі м’які подушки, коли в кімнату, тихо постукавши, увійшла Люда.

- Ми завтра вранці поїдемо на дачу в Бучу, бо ж сьогодні не встигли. Тобі там буде цікаво, там є на що подивитися. А нам треба звідти дещо забрати. То ж завтра встаємо раніше, годині о восьмій, гаразд?

- Так, звичайно.

      Люда стояла, посміхаючись. Мені було видко її обличчя, ледь обведене світлом настільної лампи, що працювала від внутрішньої підзарядки. У Люди зараз був якийсь збентежено беззахисний вигляд. Я зрозумів, що вона хоче мені щось довірити, щось надто важливе, заповітне, можливо таке, що не казала навіть і чоловікові.

- Знаєш, я тепер шкодую, що ми колись вибрали Антона хрещеним батьком для нашого Максима, - зізналася вона. - Антон хороша людина, не жадібна, він давав Максиму на кожен рік його народження по сто доларів. До речі, він і зараз дав нам тисячу доларів, щоби ми купили і відправили Максиму все, що йому там, на фронті, треба з одягу і всього іншого. Розумієш, Антон — добрий чолов’яга, бізнесмен, але він поганий хрещений батько. Він у цьому не винен, він і сам зізнається, що в Бога не дуже вірить і не розуміє, навіщо треба ходити до церкви і за когось там молитися, якщо можна вирішити щось необхідне для людини не в церкві, а в будь-якому іншому місці, і не молитвою, втупленою у зображення на іконі, а конкретною справою. Я завжди шкодувала, що ми не попросили тебе бути хрещеним для Максима. Хоч ти і живеш далеко за океаном.