- Ми недавно розмовляли з Максимом. В нього все добре. Вони вже на відпочинку. Каже, що трохи застудився. Зрозуміло, провести добу в холодному окопі, у калюжах та під снігом! Головне, що цілий і неушкоджений, - додала Люда бадьорим радісним голосом. Усмішка не сходила із її обличчя.
Андрій теж усміхався, часто-густо погладжуючи свої вуса.
Вони виглядали відмолоділими на десять років.
Труп у Бучанському саду
І ось ми знову в авто, їдемо трасою, тепер вже у Бучу, де є дача Люди та Андрія.
Ми проїжджали вже знайомі контрольно-пропускні пункти з наметами, що охоронялися озброєними вартовими і були завішані захисним маскуванням. По обидва боки дороги темніли мішані листяно-хвойні ліси, все навколо було вкрите снігом.
Врешті-решт, ми в’їхали в Бучу — приміське мальовниче містечко, що потопало в гаях, парках та алеях. Іноді нам на шляху траплялися і звичайні старі дачі або непоказні хати місцевих жителів, позбавлені будь-яких естетичних надмірностей. Проте було і безліч нових будинків з оригінальною архітектурою, навіть по своєму вишуканих чи з претензіями на щось, з колонами чи портиками. У цій пишноті зовсім недоречно то тут, то там, чорніли напів-згарища.
- Зауважив, як авто підстрибує? Це означає, що тією дорогою йшла бронетехніка і розбила асфальт, - пояснив мені Андрій, збавляючи швидкість. Несподівано він натиснув на гальмо, зупинивши машину біля перехрестя, де на узбіччі стирчав із землі обрубок якогось дерев’яного стовбура. - Тут росла наша знаменита бучанська липа.
- Чим же вона прославилася? - запитав я.
- Зараз дізнаєшся. Отже, колись тут росла липа. Дерево було вже старе, могло звалитися від найпершого вітру. Всі говорили, що потрібно його спиляти, аби уникнути нещасного випадку, щоб нікого, не дай боже, не розчавило. Зверталися навіть до місцевої ради, але, як ти розумієш, до справи так і не дійшло. Почалася війна, сюди увійшла бронетехніка москітів. Один їхній танк зупинився на цьому місці, мабуть, танкіст не знав, куди їхати далі. Чи, може, захотів подихати свіжим повітрям. Він відчинив люк і виліз назовні. І дерево раптом звалилося на нього. Уявляєш? Розчавило москаля до ху...! Один місцевий житель із вікна власними очима бачив оту сцену і потім нам усім розповів, - завершив Андрій свою розповідь, резюмуючи. - Навіть наша природа проти них.
Він завів двигун, і за декілька хвилин ми під’їхали до невисокого двоповерхового будинку за парканом.
- Наша дача. Не пам’ятаю, чи ти тут бував коли-небудь?- запитав Андрій.
- Так, один раз, влітку. Якщо не помиляюся, Люда тоді була вагітною Богданом. Пам’ятаю, ми всією компанією сиділи за столом на пленері, відзначали якесь свято, смажили шашлики та цмулили наливки, а її батько приносив і приносив нам щойно зібрані овочі та фрукти. А чому тут нема воріт? - здивувався я, коли ми підійшли до того місця, де мала би бути брама. Але замість воріт до високих стовпів були прикладені два великі іржаві шматú бляхи, посічені кулями та осколками снарядів.
- Щоб ти зрозумів, у нашому домі жили москалі. А справа, гадаю, виглядала ось так: коли вони взяли Бучу, один із їхніх екіпажів вибрав собі наш будинок для проживання. Їм просто було нехіть відчиняти ворота, вони в’їхали сюди на своєму бетеері, знесли ворота, почавили всі кущі, зруйнували дорогу до хати і сам ґанок. Наступного року мені доведеться тут все відбудовувати і відновлювати, - продовжував Андрій, відтягнувши притулену до стовпа вставню із бляхи і пропустивши вперед Люду і мене, а потім і сам пролізши у щілину.
Ми опинилися всередині дачної ділянки. Вдома ми заварили та випили кави. Потім всі разом носили з підвалу до хати якісь-там коробки.
- Ось тут вони спали, - вказала Люда на розкладний світлий диван в одній із кімнат.
Цілий диван був у якихось темних каламутних плямах та розводах.
- Вони що, сцяли просто на диван? - запитав я.
- Не знаю. Я хотіла його викинути, але для цього його треба винести та замовити вантажівку, щоб його вивезли. Пробувала його відчистити, нічого не виходить, - скаржилася Люда. - Коли ми сюди повернулися, після того, як їх тут уже не було, то я звернула увагу, що всі стіни вдома внизу були в чорних смугах від їхніх чобіт. Не знаю, навіщо вони гамселили стіни чоботами? Може, вони були постійно п’яними? Чи це у них вважається особливим шиком — бити по стіні чобітьми? Напевно, вони так били по стінах в себе в казармах.
- Саме так, - підтвердив Андрій.
- Уяви собі, вони з’їли все, що в нас тут було — всю крупу, всю сухофрукту, випили весь чай, з’їли все, навіть гнилу картоплю. Бо їм не було чого жерти. Тут на підлозі, коли ми приїхали, повсюди валялися порожні обгортки одного і того ж печива, вафель та цукерок, вони те сперли з кондитерської крамниці неподалік нас.