Я був приємно здивований не лише великою кількістю товарів по крамницях — продуктів, одягу, електроніки (причому, відомих європейських та американських брендів), а й чистотою, і зручною системою розрахунків. А головне — рівнем обслуговування.
За своїми старими уявленнями, я очікував побачити за прилавками магазинів крикливих тіток із їхнім професійним хамством радянських чи пострадянських продавчинь. Куди ж вони поділися, всі оті звірюки за прилавками і в касах, що ображали нещасних покупців, котрі були готові терпіти будь-які приниження заради консервної банки кільки в томаті? Канули оті звірюки у Лету радянської історії!
Зараз у крамницях Києва за прилавками стояли переважно молоді, стильно одягнені жінки, котрі, на щастя, і поняття не мали, ким були їхні попередниці. Нинішні продавчині були привітні та ввічливі. Якщо я звертався до них російською, відповідали російською, звертався українською — відповідали українською.
Подібних приємних змін у дрібницях я зауважував безліч разів і повсюди у місті — як у крамницях при обслуговуванні клієнтів, так і в транспорті, у спілкуванні людей між собою. І це — незважаючи на ракетні обстріли та повітряні тривоги, на стреси, на постійні відімкнення світла. Я виїжджав із Києва давно, коли ще зміни у сфері послуг та побуту лише розпочиналися. Тим разючішим для мене тепер був контраст.
Загалом, Київ справляв враження сучасного східноєвропейського міста з багатостолітньою історією, такого, як, скажімо, Краків чи Прага, міста, що безповоротно порвало зі своїм радянським минулим.
Пару слів про овечок і курей
Ми з Тарасом відвідали меморіальний парк жертвам Бабиного Яру. В самому парку було безлюдно і безгомінно. Все там оглянувши, ми неквапом попростували до виходу. Цей меморіальний парк був у лісі, у прогалинах між деревами виднілися засніжені схили пагорбів. На гірках дітлахи влаштували ковзанки.
- Ну що, юдею, втамував душу? - запитав Тарас, припаливши.
- Так, відповів я.
Нахилившись, я взяв із землі грудку снігу. Розтер її в долонях і потім витер нею своє обличчя.
Багато моїх предків, рідні бабусі Хани — її батьки, брати і сестри, — всі були розстріляні тут, у Бабиному Яру. Те ж саме випало і на родину мого діда Йосипа.
- Знаєш, я довго міркував над тим, чому десятки тисяч київських євреїв добровільно прийшли до Бабиного Яру. Кажуть, вони й гадки не мали, що їх тут розстріляють. Але я впевнений, що якась частина з них таки здогадувалася, що їх покликали для страти. І все одно прийшли. Знаєш чому?
- Чому?
- Вони були рабами, у їхніх генах залишалося рабство їхніх предків. Багатостолітнє рабське становище в царській Росії привчило їх до думки, що вони ніщо і звати їх ніяк, - я недовго помовчав. - Але мене цікавить іще одне історичне питання. Досі не можу збагнути, чому після революції радянські євреї так активно поперли до лав НКВС та інших каральних органів? Адже не секрет, що радянські євреї доклали руку і до Голодомору, і до знищення української інтелігенції — спочатку на сході, а потім і на заході України. Не можу втямити, як таке могло трапитись, що містечкові євреї, котрі поколіннями вивчали Тору і ніколи не пов’язували себе із тероризмом, принаймні, переважно виховувалися у сім’ях та синагогах на поняттях справедливості та милосердя, і якщо когось різали, то тільки курей на іудейські свята, так от, навіщо оті євреї раптом завзято почали вступати в радянські каральні органи і так “яскраво” там себе проявили? Звідки те все? Хто навчив їх такої жорстокості, звідки у них виникла така тяга до садизму?
- Гарно все виклав, а найголовніше — по суті. Твої родичі-іудеї в ті роки добряче постаралися, замордували з декілька і моїх предків у підвалах Лук’янівської в’язниці, мого двоюрідного діда Івана з дружиною. Євреї не безневинні овечки та не святі. Так, були серед них праведники, але й були кати.
Запалювання свіч
Напередодні свого від’їзду до Нью-Йорка я потрапив на вечірку (party). Одна з моїх колишніх однокурсниць, із котрою я колись приятелював і недовго працював разом в одній школі після закінчення університету, мала день народження. Свій приїзд до Києва я намагався не афішувати, маючи намір якомога більше часу провести із найближчими друзями “першого кола”, проте звістка якимось чином розійшлася і серед інших однокурсників, котрі зараз жили в Києві і теж хотіли б зі мною побачитися. Загалом, все збіглося дуже доречно, ми об’єднали два заходи в один — день народження і зустріч однокурсників.