Ми сиділи за великим широким столом у просторій кімнаті. Серед запрошених були ті, кого я добре знав, і ті, кого бачив уперше. Прийшли всі мої близькі друзі — Тарас із Наталкою, Андрій із Людою, Антон. Влад теж хотів приїхати, але в нього зранку з’явився біль у грудях, тому він залишився вдома.
Виголошували тости, господиня пропонувала все нові страви. Ми обговорювали різні теми — рецепти консервування маслюків, та де їх цього року збирали (господар дому був грибником), з якого винограду готують чачу, і чи можна десь купити чачу в київських крамничках (дружина одного із гостей була наполовину грузинкою, тож привезла кілька пляшок чачі зі своєї нещодавньої подорожі до Грузії). Говорили, звичайно, і про війну.
Біля мене сиділа Тарасова жінка Наталка, взявши наді мною серйозну опіку. Вона чомусь зробила висновок, що я “у побуті дуже непристосована людина, котру не можна залишати одну”. Тому вона накладала мені їжу в тарілку, радила, чого б іще спробувати, і тихенько повідомляла, хто є хто із гостей, кого я не знав і бачив уперше.
Цікаво, що тепер у помешканні дві мови — українська та російська — звучали абсолютно рівноцінно. Всі, хто сидів за столом, розуміли обидві мови, просто одним було легше розмовляти українською, яка була їхньою рідною, іншим російською. Оця ідеальна двомовність для мене теж була новою. Адже коли я давним-давно виїжджав із Києва, у місті було рідко чути українську. Тоді це вважалося чимось стидобним, українська мова у столиці України більшістю “корінних” киян сприймалася як мова “жлобів”, що залюднили столицю зі села, селюхів, людей неосвічених, що “нє умєлі глаголать на нормальном язикє”... Та і сам я колись — чого приховувати?! - теж так вважав.
Все це, однак, було вже в минулому, далекому чи близькому, де з надлишком вистарчало пропаганди, національних забобонів та свідомої державної політики нацьковування народів та різних верств населення між собою. Війна все оте змила, мов брудну піну. Принаймні, зараз у Києві “ворожнечі” мов не було й близько, я цього ніде не помітив. Можливо, тому, що на перший план вийшли цілком інші потреби, людей вже звіряли іншими мірками, цінували за іншими якостями і за інші вчинки. Патріотизм і любов до Вітчизни зараз визначалися не тим, якою мовою ти говориш, точніше, не це було головним критерієм.
І тим не менш, на київських вулицях і в домівках саме “мова” тепер звучала цілком природньо, через століття забуття та насильного зросійщення, повертаючи місто до його українських витоків.
Зараз при застіллі ми менш за все обговорювали політично-історичний аспект цієї війни, хоча тут і зібралися історики, а їм вже сам бог велів. Але чомусь на глобальні геополітичні теми ми говорили мало.
Один із гостей (я його не знав і бачив уперше) несподівано зізнався, що в нього кілька місяців тому почалася сильна депресія, він і не підозрював, що депресія може так протікати. Історія така: його дружина із молодшою донькою як біженці на початку війни опинилися в Англії, влітку вони приїхали до Києва, декілька місяців вся родина була разом, а восени жінка з дочкою знову повернулися в Англію. Його ж із України не випустили — мобілізаційний вік. Старша донька виїхала до Львова продовжувати навчання у Львівському католицькому університеті. Він знову залишився сам. Сумував за всіма, особливо за молодшою, хоча вони і спілкувалися щодня Фейсбуком. Потім у нього почалося безсоння, пізніше несподівано стало боліти серце. Цікаво, що на перший погляд отой чоловік справляв враження зовсім “звичайного”, навіть простакуватого, який не належить до категорії “найвразливіших”, із підвищеною чутливістю.
- У мене серце розболілося так, що я не сумнівався, мені пиз...ць, - розповідав він. - Пішов до кардіолога. Зробили всі тести — нічого не виявили. Сказали: “Парубче, та в тебе серце сильніше, аніж у бика”. Виписали пігулки від депресії. Але і пігулки мені не допомагали. Я ні з ким не волів бачитися, мене навіть стали відвідувати дурні думки покінчити зі собою. На щастя, допомогли друзі, - вони тягли мене і на шашлики, і на риболовлю, і в кав’ярні, дзвонили щодня. Одним словом, викарабкався.
- Так, ми всі тримаємося, не ламаємось. Ми незламні. Ось, Юра, приїхав із Америки, запевняє нас, що вся Америка нами захоплюється. Приємно таке чути, - приєдналася до розмови одна із жінок (як мені прошепотіла на вухо Наталка, ця жінка — подружка господині-іменинниці, психіатриня за фахом). - Але все не так просто. Адже кожна людина має свій психологічний ресурс, свої психологічні бар’єри, а вони не є безлімітними. Ви думаєте, наші військові — зі заліза? А дзуськи! Мене як психіатриню іноді просять оглядати військових ув одному шпиталю під Києвом. Вони потрапили туди з різних причин, переважно через поранення чи контузії. З ними дуже важко працювати. Повідомляю, багато з них у тяжкій депресії, і не лише через поранення. Серед них є такі, хто глибоко розчарований поганим постачанням чи браком зброї, крадіжками та іншим свинством, що твориться в тилу. Не всі із тих хлопців хочуть повертатися воювати, мріють про те, як скоріше відновитися і повернутися додому.