- Ну що ж, вважай, твоя інтуїція тебе не підвела. Ви, й справді, хто зна, чи знайшли би спільну мову.
- Як бачиш, - підвівши стрілки брів, вона зморщила ніс, зробивши сильну затяжку, і погасила сигарету об попільничку на столі. Знизала плечима. - Нумо, пішли! Бо ще подумають, в нас із тобою військово-польовий роман.
***
- От бляха!
- Аякже!
- Це аби ми не розслаблювалися! - пролунали вигуки, коли у всьому помешканні згасло світло.
Тут же спалахнули ліхтарики у мобільних телефонах. Господиня, кудись відійшовши, вмить повернулася із якимось осяйним обручем на голові. Господар увімкнув гірлянду жарівочок, під’єднану до невеликого акумулятора.
- Подавати солодке? Хто буде каву? Хто чай?
Жінки стали вивільняти стіл перед десертом.
- Боже мій, не вірю, що ти вже завтра від’їжджаєш, - сказала Наталка, коли я знову сидів поруч неї за столом. - Мій Тарас знову мучитиметься після твого від’їзду. Ти собі не уявляєш, як він страждав колись після твого першого відльоту в Америку. Потім звик. Мені тепер здається, ти взагалі нікуди не виїжджав, ні в яку Америку, а завжди був із нами.
- Мені також так здається. Зараз я відчуваю, шо є в колі родичів. Може, тому, що ми випили надто багато “Перцівки” і чачі.
Андрій і Люда, що сиділи навпроти, про щось тихо перемовлялись. Андрій показував дружині свій телефон. Люда, забравши від нього телефон і поправивши окуляри, втупилась туди очима, щось тривожно читаючи. Потім повернула телефон чоловікові і, перехопивши мій погляд, усміхнулася, але якось сумно.
- Бідолашна Люда, - прошепотіла Наталка, нахилившись до мене так, аби ніхто, крім мене, її не чув. - Якби мій син зараз був на фронті під Бахмутом, я би, напевно, потрапила до божевільні. А Люда залізна, тримається. Незламна. Мені так її шкода...
- Егей, годі вам шепотітися. Ви хоч знаєте, що сьогодні перший день Хануки?- зненацька вигукнув Тарас. - Прошу пана внести менору!
У кімнату ввійшов чоловік іменинниці з маленькою бляшаною менорою та коробкою свічок у руках.
- Це ж треба, який збіг! Як нам поталанило, браття, що зараз серед нас є справжній іудей, можна сказати, майже ребе. Він зараз запалить для нас менору, - урочисто оголосив Тарас у театральній манері. - Тільки дивись, друже ребе, обережно, не влаштуй нам тут пожежу.
Може, в інший час таке виглядало би смішним, карикатурним, якимись п’яними пустощами. Але чомусь у цій напівтемній кімнаті всі відчули — те, що зараз відбудеться, матиме глибочезне значення. І для кожного зокрема, і для всіх разом.
Мені теж передалося відчуття важливості події.
- В цьому житті випадковостей не буває, все має свій сенс. Особливо сьогодні.
Постав її сюди, — доручив я Тарасові, мені стало ясно, куди зараз змістився центр загальної уваги.
Коли Тарас поставив семисвічник на стіл, я встромив у кожну його лунку по свічці.
- Ярмулка. Дайте мені якусь шапку чи кепку, покрити собі голову.
І ось небавом вже я нап’ялюю собі на голову принесену світлу шапочку у формі тюбетійки (ймовірно, то і була, власне, тюбетійка). Потім взяв у Тараса запальничку.
Запанувала дивна сакральна тиша.
Перед тим, як запалити свічку, я раптом... промовив молитву. Експромтом. Вірніше, говорив не я, а молитва сама говорила через мене.
Я дякував Богові за все, що Він дарує нам, за всі блага, які Він нам посилає, за все добро, яке Він робить для нас. Я не сумнівався ані на мить, що кожне вимовлене слово зараз — сама істина.
Від початку війни я нічого не хотів чути про Бога, не хотів думати про нього. Впевнений, що не я один такий, чия релігійна віра в Бога, у Його справедливість чи милосердя, була підірвана у своїх засадах цією війною. І досі не можу знайти відповіді, як євреї зуміли зберегти віру в Бога після Майданека чи Аушвіца. Я не знаю, як вірити в Бога — і в якого Бога — після Бучі, Бородянки, Маріуполя?