Але зараз, сам не знаю, чому, я звертався до Всевишнього із подякою у серці.
“Зміцни нас, наше тіло і наш дух, аби ми вірно служили Тобі. Ми знайдемо в собі сили все витримати, пройдемо через будь-які випробування для того, щоби дякувати Тобі і славити Тебе. Колись давно Ти створив диво, допоміг євреям розбити стократну армію поганців-ворогів і очистити від них Єрусалим. Ми віримо, що Ти і зараз твориш диво, допомагаючи нам перемагати ворогів...”.
Якось мимохідь, ніби десь на краю моєї свідомості, миготіли картини зі засніженого Берковецького цвинтаря, і Бабин Яр, і Буча з масовими похованнями, і могила мами у Нью-Йорку. Я згадував і свого сина Давида, що дав мені на дорогу шестикутну зірку на ланцюжку, і Максимка під Бахмутом... Я знав, що ця земна юдоль сповнена стражданнями і злом. І всі, в дану мить зібрані у цій кімнаті, теж це добре знали.
“Ми завжди будемо дякувати Тобі і славити Тебе, і любити Тебе повсякчас більше, аніж ми любимо себе чи своїх рідних та близьких...”.
Злочинниця
- Ну ще! Ще! Ще! - просила вона, міцно обхопивши мене за шию і обвивши своїми ногами мою спину.
- Ах, ха, ах... - я важко віддихував, цілуючи її шию, її гарні груди, що зберегли пружність і форму.
...Потім, втомлені, ми лежали в ліжку і розмовляли. Була вже третя година ночі, але спати не хотілося. Я гладив її стегно, а вона цілувала мене за мочку вуха і шепотіла: “Юрася, ... рася, рася...”, все, як було колись, чверть століття назад.
- Юрасю, приїжджай до нас опісля перемоги. Викладатимеш у нас історію, тебе любитимуть наші студенти, українською ти володієш, англійською теж. Ти станеш тут зіркою. Ми навіть можемо спробувати задля експерименту, аби ти з Америки прочитав пару лекцій моїм студентам в онлайн. Не знаю, щоправда, як це вдасться технічно, через різницю в часі та через перебої зі світлом. Тож приїдеш до нас опісля перемоги?
- Не знаю. Поживемо, побачимо.
- Хочеш почути правду? - запитала вона інтригуючим тоном. - Я ніколи не спала з одруженими чоловіками. Це для мене було табу, червоною лінією, яку не можна переступати. Ти став першим. Мені соромно, що я на таке пішла. Ти одружений, в тебе гарна жінка, я зазирала на твою сторінку у Фейсбуці і бачила там її світлини. Вона тебе дуже кохає?
- Так, думаю, так.
- Навіщо ми це зробили? Я почуваюся злочинницею. А ти?
- Ще гірше.
Вона сіла, подивилася у вікно, заклеєне повздовж смужками білої стрічки, щоби запобігти розлітанню друзок скла під час ракетного обстрілу.
- Я не хочу, аби ти їхав. Не хоч у, аби ця казка закінчилася, щойно розпочавшись. Я взагалі не можу повірити, що все це правда. Що ти приїхав сюди, під час війни, незрозуміло навіщо. А я пішла на цю вечірку теж невідомо чому. Точніше, все зрозуміло, я йшла, бо мене запросили, і тому, що хотіла уздріти, яким ти став. Але дорогою я собі дала слово — жодних “лівих” ходів із мого боку не буде, ні-ні, ні в якому разі, я на таке не піду, - вона на мить замовкла. - Якщо чесно, я ні з ким не спала з початку війни. Навіть не хотіла. Війна вбила в мені всі бажання навіть на це... Але коли ми вчора стояли з тобою на балконі і розмовляли про твою маму і наш нездійснений шлюб, я раптом подумала: “А-а, дідько з тим всім, з усіма моїми принципами, нехай все йде до біса! Я хочу його, хочу провести з ним хоч одну ніч, бодай-би одну”. Розумієш?
- Розумію. Намагаюся зрозуміти.
- Я втомилася від постійної напруги, від почуття тварини, котрій постійно треба боятися та ховатися, боятися та ховатися, - вона знову помовчала. Нахилившись, несподівано поцілувала мене і тихо вимовила. - Будь ласка, не гнівайся на мене. І не жалій мене. Обіцяєш?..
ЧАСТИНА П’ЯТА
“Звідки пан родом?”
На вокзалі мене проводжали Тарас із Наталкою та Андрій із Людою.
У вокзальному кафе ми вихилили по чарці горілки та попрямували до виходу на платформи.
Велика кількість військових — майже як цілий підрозділ, з автоматами та речовими мішками, стояла на одній із платформ, чекаючи свого потяга. Деяких проводжали батьки чи дружини. А решта були без нікого, — зібравшись у гурт, вони палили, голосно розмовляли і голосно сміялися. Серед них були й зовсім молоденькі, безвусі ще, ну просто діти. Мою увагу привернули й дівчата: теж у військовій формі або у формі військової поліції, з автоматами та речовими мішками біля ніг.
Підійшов мій потяг. Ми міцно обійнялися з Тарасом та Андрієм. Я пообіцяв, що обов’язково приїду на перемогу, їсти червоний борщ. Я відчував, що сльози навертаються на очі, тому поспішив на сходи до свого вагону.