Пасажири вже почали перейматися. Все явно затягувалося. Хоч із довгими частими зупинками, але ми все ж таки доїхали до польського вокзалу, та з вагонів нікого не випускали. Виходить, що двогодинна затримка при перевірці документів розтягнулася аж на чотири години через плутанину з поїздами. На носі вже п’ята година, а ми, як і раніше, сиділи в зачинених вагонах.
У деяких пасажирів почали здавати нерви. Справа в тому, що практично для всіх пасажирів у цьому потязі Перемишль був місцем пересадки, транзитним пунктом. Звідси всі рушали далі — всією Польщею, до Чехії, Німеччини, всією Європою, хто куди. Зрозуміло, що у більшості пасажирів були заздалегідь куплені квитки на автобуси, електрички, потяги з Перемишля до Кракова, Варшави, Праги, щоби там пересідати на поїзди та літаки і мчати далі. А тут — будь ласка! — затримка на цілих п’ять годин! Потяги та літаки не чекатимуть.
Врешті решт, пішла чутка, що першими випускатимуть пасажирів із передніх вагонів. Тому пасажири із задніх вагонів стали прориватися наперед, аби якнайшвидше вибратися, як тільки відчинять двері. Усі проходи заповнились хутко. Люди почали сваритися і скандалити.
Жінка середнього віку проштовхувала вперед по проходу свою чималеньку валізу і кричала: “Пропустіть мене вперед! Чи ви не розумієте? В мене квиток на потяг до Праги. Я спізнюся на електричку. Я зі самого Херсона, ви розумієте? Я там була під бомбами та ракетами, мій будинок зруйновано, і мені ніде жити, розумієте?! Якщо я запізнюся і пропаде квиток, то в мене нема грошей на новий квиток. Я тоді прийду у відділення польської поліції, сяду на землю перед їхнім відділком, і нехай роблять зі мною, що хочуть, хай відправляють мене куди завгодно за свої гроші. Ви тут, у Західній Україні, живете, як у Христа за пазухою, я побула у Львові з тиждень, бачила, як ви живете. У вас все є — і ресторани, і магазини, зовсім зажерлися!”
- Агій, тихіше, жіночко. Хто ж вам заважає жити, як у Львові? Ви хоч знаєте про те, що Львів прийняв півмільйона біженців зі сходу країни? Якого милого ви вважаєте, - всі вам щось винні!? Вам ніхто нічого не винен, розумієте? І не сійте тут ворожнечу! - присоромила її інша жінка, демонстративно поставивши перед нею свою валізу, перегородивши їй прохід. - Я теж спізнююся на літак. Вже спізнилася. Тепер через те я маю всім очі видряпати? То ж вас уперед я, аж ніяк, не пропущу, з принципу. Стійте і чекайте, як ми всі!
- Ви з Херсону, а я з Донбасу, нас вирвало з рідного дому ще з п’ятнадцятого року, досі не можемо осісти і жити по-людськи. Ось їдемо знову, ще й з двома дітьми, - зі сидіння втрутилася у розмову ще одна жінка. Поруч із нею на сидінні спала дівчинка-підліток, перехилившись зі свого крісла на мамині коліна.
До отого всього загального роздратування і пересварок долучався сильний кашель і нежить від натовпу пасажирів, що приперлися із інших вагонів зі своїми валізами та торбами.
Безумовно, часті відімкнення електрики, що призводило до відсутності у будинках гарячої води та опалення взимку, не проминали для жителів України безслідно, все позначилося на їхньому здоров’ї. Плюс переїзди, довгі очікування на засніжених платформах чи автобусних станціях, з подувом зимового вітру. Тому не дивно, що серед пасажирів було чимало застуджених.
В динаміку оголосили, що можна виходити, і весь натовп повалив до дверей. Нарешті!
Біля будівлі польської митниці одразу ж виникла стихійна черга, що була більше подібна на облогу будівлі. Жінки з дітьми, валізами та торбами намагалися прорватись у ту невелику будівлю, аби польські митники чимскоріше просвітили їхній багаж і поставили печатки в їхні паспорти.
Я теж стояв у цьому розлюченому, відчайдушному, втомленому — нещасливому — натовпі людей, зірваних війною зі своїх насиджених місць — зі своїх осель, вирваних із коренем зі звичного рідного побуту, та кинутих напризволяще невідомо куди, і як надовго.
Я подумав про те, що зараз на Заході обговорюють, як притягнути до кримінальної відповідальності Путіна та його свиту за цей злочин, за цю війну. Висловлюються юристи-правознавці з досвідом, котрі брали участь в інших міжнародних судах, включаючи Гаазький, де розглядалися військові злочини того чи іншого правителя — колишнього диктатора Руанди чи Сербії, тощо. У зв’язку з цим часто посилаються і на Нюрнберзький процес та винесені вироки нацистським бонзам — через повішання або ж засудження до різних термінів у в’язниці, включаючи довічний.