“Дивовижно, бачу сина щодня, ми з ним разом у кабіні “швидкої” перебуваємо дві зміни на тиждень, десять-дванадцять годин на добу. І тільки зараз я виявив, що його обличчя так змінилося. Все-таки де ж я міг бачити точно таке ж лице?” - перепитував я себе, зиркаючи на сина. Але відповіді так і не знайшов.
- Пора. Поїхали.
Ми втрьох піднялися. Син витягнув із пазів ручку великої чорної валізи на колесах, що лежала на підлозі. Дружина підійшла до ікони Богородиці в кутку і, легенько поклонившись, перехрестилася. Щось тихенько прошептала, напевно, просила захисту для мене в дорозі.
А я, виходячи з дому, зупинився перед світлиною своєї бабусі Хани, що стояла на книжковій полиці. Бабця усміхнулася мені зі світлини. І я вмить зрозумів, що вона буде ангелом-охоронницею у моїй поїздці. Так, саме вона.
Я хотів забрати із рук сина валізу, але він відмовив мені: - Татку, релакс. Я сам.
Ми підійшли до автівки, припаркованої біля дому. Давид відчинив багажник, легко підхопив важку валізу і вклав її туди. Потім сів за кермо, а ми з жінкою на заднє сидіння.
Завівся мотор — р-ррррр. Поїхали.
Дорогою до аеропорту ми з дружиною говорили про те, що в Києві сьогодні знову відімкнули світло на пів дня, що, на думку якогось військового експерта, напад москалів із Білорусі все-таки буде, але, вірогідніше, не протягом цього місяця. Дружина розповідала, що нині під час ланчу на роботі розмовляла по Месенджеру зі своєю київською приятелькою, котра ще наприкінці весни перебралася з воєнного Києва в Амстердам до своєї дорослої дочки, котра вже там віддавна. Так ось, матеріально в подружки все окей, але морально значно гірше — з дочкою спільної мови нема, ця війна її доню чомусь дуже мало цікавить. Приятелька моєї дружини відчуває себе там зайвою, не при справах, без роботи, без улюбленого заняття, а вона ж кінорежисер. Тому вона збирається повертатися до Києва.
- Зрозуміло.
- Юрчику, вдягайся там тепліше. Я дивилася прогноз погоди в Україні, там весь тиждень сніжитиме. І холоднеча, бррр! Я тобі вклала ще одну пару теплих шкарпеток. І, будь ласочка, без геройства, нікуди не лізь, гаразд?
- Гаразд.
Я був вдячний дружині за те, що вона без зайвих сцен і вияснень погодилася із моїм рішенням поїхати на пару тижнів до Києва. В мене в коледжі акурат завершився осінній семестр, канікули аж до середини січня. Я усвідомлював, що з тієї хвилини, як я їй повідомив про свій намір відправитися в Україну, і що вже взято квитки, дружина не перестає хвилюватися. Але вона жодного разу не показала й виду. Ми з нею разом вже надто довго і в своєму взаєморозумінні досягли такого рівня, що спілкування відбувається за принципом замовчування — “я знаю, що ти знаєш, що я це знаю”. Стосовно даної ситуації, я знав, що дружина знає, - ще з літа я хотів поїхати до Києва, хоча їй про те ні слова. Тому мій намір не став для неї несподіванкою.
- Домовилися? Так чи ні? Будеш обережним? - запитала вона українською. З першого тижня війни вона намагалася якнайчастіше говорити українською.
За роки нашого подружнього життя вона при мені ні разу не вимовила жодного слова українською. Я навіть не підозрював, що моя жінка знає українську. Зрозуміло, що вона народилася і виросла в Києві, мову розуміла, але останній раз українською говорила, либонь, у школі на уроці української мови та літератури. І більше ніде. В неї вдома в сім’ї говорили виключно російською.
В Америці українська мова їй не потрібна була взагалі. Всі філологічні зусилля були спрямовані на вивчення англійської. До того ж, як я вже раніше згадував, для моєї дружини Україна була не країною, а лишень територією.
І ось, прошу вас! — вона перейшла на мову! Всі десять місяців з початку війни вона дивилася новини і блогерів на Ютюбі українською, дивилася онлайном сучасні українські фільми. На роботі її колега принесла їй СД-диски із записами маловідомих буковинських та галицьких народних пісень. Дружина просила і мене розмовляти з нею вдома українською, оскільки завдяки моєму навчанню в університеті на гуманітарному факультеті моя українська була значно кращою, аніж у неї. Вона і до сина зверталася вже українською, в надії, що він хоч щось та й запам’ятає.
- Під’їжджаємо. Тат’, де зупинитися? - спитав Давид, коли наше авто вже котилося по шосе до аеропорту.
- Керуй просто до дверей терміналу, - сказав я. - Синку, чим будеш зайнятий всі три тижні канікул?
- Перші два тижні буду багато працювати, візьму декілька нічних змін, - відповів Давид.