Вислухавши оту історію про покаліченого брата, інша жінка, стрепенувшись, раптом схопила свого синочка за рукав курточки і притягнула до себе, якось знервовано нагримавши на нього, — хлоп’ятко від нудьги те й робило, що норовило зіскочити з бетонної бровки на дорогу.
Наш автобус затримувався. До нас доєдналася іще одна жінка, теж їхала до Києва. Вона сказала, що затримка автобусів тепер — звична справа, неможливо очікувати в такий час, аби автобуси рухалися чітко за графіком, минулого разу їй довелося чекати на цій станції дві з половиною години, і вона застудилася. Вона витягнула свій мобильник і кудись подзвонила, після довгої розмови сповістила, що зв’язалася зі своєю кумою в Рівному, котра, в свою чергу, зв’язалася з диспетчером компанії, і там їй відповіли, що наш автобус дуже спізнюється, тому не виключено, що нас посадять в інший бус. Але коли прийде цей інший бус, теж невідомо.
Я не розраховував на таку холодну погоду, на снігокалюжі і льодяний вітер, то ж був одягнутий абияк. Ноги в легких мештах вже замерзли, шкарпетки, відповідно, промокли до нитки; вітер проникав крізь легку демісезонну куртку. Я міркував, чи варто мені зараз повертатися до аеропорту і там, де-небудь, у затишному куточку розпакувати свою валізу і повністю переодягнутися. Але тоді ризикую пропустити свій автобус, оскільки він міг прибути будь-якої хвилини. Я вирішив іще трошки почекати, а там буде видно, може, й пощастить.
І справді, так і сталося. Незабаром з’явився сучасний просторий автобус із табличкою “Краків-Київ”. Ми швиденько повантажили в багажний відсік свої валізки. На квитку були вказані місця, але автобус був заповненим ледве на третину. Водій сказав: “Сідайте, де хочете. Вільних місць повно. Можете навіть лежати”.
За порадою водія, я влігся на кріслах, перед тим знявши своє мокре взуття та шкарпетки. В автобусі було тепло, хоч сидіння було жорстким, давно із просидженою набивкою. Прошу вибачити за подробиці, але перед цим мені довелося просидіти одинадцять годин в літаку із Нью-Йорка до Кракова, потім іще чотири години в аеропорту Кракова, чекаючи на автобус, а тепер очікувало шістнадцять годин дороги автобусом до Києва, тому сидіння стало зараз чи не найголовнішою справою.
Ми перетинали невеликі селища та містечка східної Польщі, за якими темніли ліси,
миготіли бензозаправки. Декілька разів по сусідній смузі в бік України нас обігнали невеликі колони бронемашин із фарами, що ледь горіли.
У своєму минулому я мав сумний досвід проходження митниці. Мене часто зупиняли без жодних на те причин у різних аеропортах світу: в Ізраїлі, Німеччині, Пуерто-Ріко, Франції чи Росії. Влаштовували допити з надмірним штибом, обшукували, роздягали у спец-кімнатах до трусів, перевіряли пряжки моїх ременів, виймали батарейки з моїх електроприладів, забирали станки для гоління, просвічували мій американський паспорт якимись особливими ультрафіолетовими променями, але, не знайшовши жодних підстав для арешту, завжди відпускали.
Я не сумнівався, що й цього разу мене затримають на українській митниці. Принаймні, зараз це мало виправдання — війна ж! У великій валізі я віз теплий одяг для дружин своїх друзів, — моя власна їм купила теплі халати і якісь термостійкі піжами, та ще й купу електронних приладів — переважно, для зарядки мобільних телефонів з проводами, перехідники, і найважливіший із них — павер-банк, спеціальні ноу-хау — акумулятори для телефонів, які заряджаються і від мережі, і від сонця. Перед від’їздом до Києва я випадково побачив на Фейсбуці чийсь пост, де автор розхвалював цей сонячний диво-акумулятор, безцінний за нинішніх умов України.
Я подумав, — якщо українські митники причепляться, чому в мене пів валізи електроніки, то віддам їм пару отих павер-банків, може, ще й запропоную якісь гроші, — і справа вирішена.
Тут я нагадав собі, що в мене в кишені три тисячі доларів. “Постривай, постривай. Вони ж мене яко власника американського паспорта обов’язково заведуть до окремої кімнати, почнеться шмон, побачать повне портмоне доларів і, звичайно ж, вимагатимуть свою частку. Або просто все заберуть”. Я мимоволі згадав періодичні публікації в українській пресі про те, які здирства творяться на українських митницях навіть під час війни. “На випадок, якщо ця наволоч спробує забрати в мене гроші, буду сваритися і вимагатиму начальника,” - вирішив я твердо.
В пам’яті також зринули події далекої давнини, коли в 90-х роках Україну залишали євреї, під час свого Виходу після розвалу Союзу. Я тоді кілька разів супроводжував своїх родичів, котрі від’їжджали до Ізраїлю, до кордону в Чопі, що на Західній Україні. Митники там виконували роль рекетирів, — вони заходили в купе з невеликими торбами, і там наповнювали їх пачками гривень, доларів, рублів, французькими парфумами, дорогою косметикою, годинниками, ювелірними прикрасами — одним словом, усім, чим від них відкуповувалися, або тим, що вони самі вимагали від пасажирів. Для євреїв, котрі залишали країну, така митниця ставала останнім плювком ув обличчя. Якщо в когось із них ще і була зажура стосовно від’їзду, то митники явно допомагали такій особі розлучитися з нею та всякими сумнівами і від’їжджати з легкою душею.