Цей спогад спонукав мене до дії. Сівши зручніше, я направив тонкий промінь телефонного ліхтарика на товсту пачку купюр, вийнятих із портмоне. Відрахував по тисячі доларів, і розфасував три пачки по різних місцях, — одну в кишеню похідного рюкзака, іншу в кишеню джинсів, туди, де лежала шестикутна зірка Давида на ланцюжку, а третю у внутрішню, “таємну” кишеню куртки. Ясно, що контрабандист із мене ніякий. Але сподіватимемося.
Ми під’їхали до польсько-українського кордону, коли вже була глибока ніч. Спереду перед шлагбаумом у бік України стояло лишень декілька автобусів та легковиків.
Десь через півгодини до нашого автобуса зайшов польський митник. Взявши мій американський паспорт, спитав, як мене звати, і повернув мені паспорт, навіть не вдивляючись на моє обличчя. Автобус проїхав іще трошки, до української митниці. Ми знову зупинилися і чекали, мабуть, ще з годину.
Врешті-решт, до салону ввійшла жінка у військовій формі, років тридцяти семи чи під сорок, невисока, з розчервонілим від морозу лицем. Мені вона чомусь здалася гарною, хоча була у військовій шапці, насунутій на чоло, а піднятий комір її військової куртки затуляв частину її обличчя.
- У якому місті пан народився? - запитала вона, взявши мій паспорт.
(В американському паспорті на першій сторінці, крім імені, прізвища та дати народження його власника, вказується і країна його народження. У моєму паспорті, зрозуміло, у цій графі було написано “Ukraine”)
- У Києві, - відповів я теж українською.
- Давно живете в Америці?
- Так. Давно. Дуже давно, - відповів я, посміхнувшись.
Вона теж усміхнулася у відповідь. Потім засунула чисту сторінку мого паспорта в якусь нагрудну машинку, звідки пролунало легке клацання.
- Ось ваш паспорт, будь ласка, пане Юрію, - простягнула мені документ із поставленою печаткою.
І мені раптом потепліло на серці від її голосу та оцього погляду. Відчув щось рідне, давно забуте рідне. Я тут був своїм. Я це усвідомив.
Незабаром ми проминули і другий піднятий шлагбаум і понеслися вже Україною. Я знову облаштував своє “автобусне лігво” — розклав на сидіннях куртку і светр, примостив рюкзак як подушку, і був готовий спати.
Перед тим, як лягти, виглянув у вікно і зненацька завмер від подиву. Ми проїжджали повз вервечку автівок та автобусів, що наче завмерли на дорозі у напрямку польської митниці. Ми їхали п’ять, десять, п’ятнадцять хвилин, нашого буса підкидало на ямах, а на протилежному боці дороги все не закінчувалася ота багатокілометрова колона автівок та автобусів, що чекали на свою чергу пройти митницю, аби виїхати з України до Польщі.
“Скільки ж людей намагаються зараз виїхати з України? А наш автобус майже порожній”.
ЧАСТИНА ДРУГА
Дивна нудота
Ми сиділи на кухні в помешканні мого університетського друга. За столом нас було п’ятеро — Тарас та Андрій були зі своїми дружинами, Наталкою та Людою. Пили горілку. Тарас, господар оселі, розливав по мисках гарячий борщ власного приготування.
Тарас був кулінаром, у переліку його талантів приготування їжі займало явно не останнє місце. Пам’ятаю, він і раніше вмів і любив куховарити, — коли ми відпочивали на дачах або мостилися в наметах при Дніпрі, — він брав на себе повну відповідальність за шашлики, юшку, запечену рибу та картоплю, і все оте в нього виходило пречудово.
Але тільки зараз я довідався, що його кулінарний талант розгорнувся на всю потугу вже після того, як він переніс великий інфаркт п’ять років тому. Його тоді ледве врятували, вісімдесят відсотків серцевого м’яза було смертельно вражено. Після двох операцій Тарас декілька років відновлювався, був на інвалідності, страждав тяжкою депресією, гіпертонією, задухою та іншими негативними наслідками, що супроводжують післяінфарктний стан. Зрозуміло, що він втратив роботу викладача у гімназії. Останні кілька років, після реабілітації, жив згідно за філософією “спіши повільно”, без надмірних фізичних та психологічних навантажень, собі на втіху, частіше відпочивав, ловив рибу і збирав гриби. Саме тоді Тарас і розгорнув свою кулінарну творчість, для радощів своєї жінки Наталки, котра охоче передала “татусеві” (так вона його називала) всю кухарську частину їхнього побуту. Їхні два дорослі сини жили за кордоном у Європі, один навчався там у коледжі, інший вже працював.