Спокійно на це відповів командант полку, що як інших не буде, то він відвезе – кінь добрий, якось пощастить.
З несподіваним поривом зірвався з місця на своїх зранених ногах сотник Андрієнко і сказав: "Анумо поклянемось усі один одному, ще не зрадимо імени полкового та підемо всі, хто тут є, напробій"..!
П'ятнадцять чоловік встало та, протягнувши один одному руки, поклялися пробитися збройно до Київа, та не скласти зброї аж поки не переконаються, що Центральна Рада є справжнім виявом волі Українського Народу, тоді мають її накази виконувати.
Поклялися, а за вікном жалібно їржав голодний кінь та хрускали кроки вартового коло стодоли, повної амуніції та крісів.
Події розвивалися швидко. Росіяне, довідавшись про почату нашу "демобілізацію" та про те, що українська варта вийшла з Осиповщини, – заняли міцно цю стацію та висунути пішу та кінну розвідку в напрямі розташування полку. З Несвіжа теж почали підходити їхні стежі. Ось чому 21. грудня видано наказ решткам полку, що вирішили йти на пробій, чи які не поспіли демобілізуватися, шоби зосередились до м. Пісочне, близше до станції Столпці, яка ще була в наших руках і де всідали до проходячих потягів наші демобілізовані.
Ще 20. грудня дуже потепліло, почав танути сніг, а у вибоях доріг показалась вода. Тому пересування навантажених возів йшло дуже повільно та щойно під вечір 22. штаб полку перетягнувся до Пісочного.
Прибувши туди, ми довідались, що наша варта на станції Столпці збита червоною гвардією, яка підійшла з Минська, та що всі наші демобілізовані арештовані у станційних будинках.
Цікаво, що до таких же демобілізованих та просто дезертирів із російських частин, які переповнювали всі потяги, подібних репресій й не думали вживати.
Вночі з 22. на 23. зорганізована була виправа з Пісочного в 150 козаків при 2-х скорострілах, яка на світанку 23. заатакувала Столпці, вибила звідти червоних та всадила до потягів усіх наших демобілізованих.
Тимчасом наше становище в Пісочнім ставало непевним. Не кажучи вже про те, що ворожі стежі та розвідки натискали з боку Осиповщини та Несвіжа, що червона ґвардія, відступивши зі Столпців, невпинно шукала змоги їх знову заняти і що в самому Пісочному почалась проти нас акція. Невеличке село Пісочне, щось коло 120-140 домів, мало до 20% жидівського населення, яке провадило невпинну агітацію серед запільних частин ґренадирського корпусу, що заповнювали більшу частину домів, в самім Пісочнім і околичних селах.
З менту прибуття штабу полку не вгавали мітінґи на вулицях, на площі перед церквою, по шинках і стодолах.
Темою отих мітінґів була боротьба з контр-революцією, з тими, хто не слухав безоглядно совітської влади; – в своїх промовах агітатори весь час ставили запитання: "Хто вони, оці Українці: вони втікають із фронту під проводом вовка в шкурі вівці – старшини генштабу, що одурює вояцтво, щоби вони перешкоджували обороні революції. Що за Україна? Про неї ніхто не чув і не знає, це тільки вигадки. Кожний чесний борець за революцію мусить розброїти тих задурених робітників і селян, щоби вони не пролили з дурноти братерської крови, а тих, хто їх дурить, треба розстріляти".
Зверталися агітатори та салдатня із запілля армії до наших козаків, дратуючи їх, і вибухали спори то там, то тутки. Треба було величезних зусиль, щоби вдержати Гордієнківців від ужиття зброї. Двічі мені самому довелося спинити своїх хлопців, які вже тягли скоростріли, щоби розігнати ворожий мітинг, на якому їх ображали. Всі начальники Гордієнківців доводили, що ми мусимо тільки боронитись, а не нападати та піддаватися провокації до зайвого пролиття крови.
Після випадку в Столпцях і стички з червоною гвардією, в якій пролилась таки кров, становище стало таким напруженим, що один випадковий стріл напевно був би викликав бійку.
А тут же наближалися свята; жиди шинкували горівкою та вином, які набули в "демобілізуючихся", тобто розкрадані по військових лічницях.
Українці здержували можливість ворожих вибухів лише тим, що твердо вдержували озброєними відділами зі скорострілами два виходи із села в напрямі на Несвіж й на Столпці та будинок священика, що біля церкви. Невпинне патрулювання по селі відривало багато людей, а головно вся ця напружена атмосфера не давала ніякої змоги перевести яку-небудь організацію полку, тих людей, що залишилися в окремих сотнях та курінях після демобілізації. Штаб не знав навіть, чим він розпоряджає, бо все було в русі, службі та поготівлі.
Ранком 24. після коротенької перестрілки червона гвардія, загрожуючи обходом, вибила наші частини зі Столпців, що підняло і без того піднесений настрій у Пісочнім. Після полудня російська кіннота з боку Несвіжа пройшла попри Пісочне і безумовно зв'язалася з Столпцями. Треба було щось робити.
Тяжко було з цілковито невпорядкованими козаками, зденервованими та перетомленими, з дезорієнтованою старшиною, ризикувати на рішучу акцію, щоби пробитись у напрямі на Несвіж – в найкоротшому напрямку до Шевченківського полку в Синяві: в Несвіжу був же штаб II. армії з поважною охороною. Тим більше годі було вирушати в бік Осиповщини чи Столпців, бо це віддаляло би нас на північ у цілком вороже окруження. Лишався один шлях на схід на ліси малого Полісся – в напрямок на м. Купин в обхід Несвіжа, але на цьому шляху була ріка Німан, без мостів і з непевним, як довідалася наша розвідка, ледом.
Але що ж було робити? Наші розвідчики, що, користуючись хаосом, який панував поміж російськими частинами, були майже на всіх їх мітінґах і нарадах, доносили, що на кутю (Святий Вечір) проти полку буде збройний виступ у самім Пісочнім та що цей виступ мав підтримати іззовні російський відділ. Завважено присутність матросів червоної гвардії в Пісочнім, які приїхали, очевидячки, як зв'язкові зі Столпців. Одна зі сестер жалібниць, що була при полку на посаді лікаря, побувала на дуже таємній нараді комісарів Пісочного та червоноґвардійців і принесла повний плян нашого майбутнього розброєння, яке мало відбутися в півночі на 25., коли то сподівалися зменшення поготівля задля святкування Різдва. Одночасно з внутрішнім виступом мали підійти і червоноґвардійці зі Столпців.
Треба було оминути цього розброєння, а тому треба було відходити на схід, числячися з тим, що так-сяк пощастить переправитися через Німан.
Неспокійна була Різдвяна ніч для Гордієнківців. У темноті, малими гуртками почали тягнутись через Пісочне на схід вози, навантажені хлібом і набоями. Тяжко, зі скрипотом, перетягались вони через колдобину, що була на східньому виході з Пісочного, і зникали в пітьмі та мряці. Все Пісочне гуло п'яними співами та лише в українському куті було тихо, бо люде сиділи по хатах у повнім поготівлі з крісами в руках, чекаючи на свою чергу до відвороту.
Повне поготівля заряджено і в штабі полку, де поміж двома телефонічними апаратами з озброєними телефоністами стояла маленька ялинка, слабо освітлюючи шабашовими свічками невелику кімнату, до якої що 10-15 хвилин входили Гайдамаки з донесеннями: – "Здорові були, батьку! З кутею! Сотні з Осиповщинського кінця вирушили" – "Святий Вечір, батьку! Дозволь від попа забрати скоростріл?" "З Різдвом! стежі зі Столпців вернули – кажуть Москва вже вирушила".
Коло півночі щось підозріло стихли співи, але до того часу виїхав із села останній український віз та почав відходити штаб, збіраючи останні стежі з двома скорострілами "Люіса".
Коли виїздили останні верхові з Пісочного, десь ніби видніли на бруднім снігу, на площі, якісь постаті, що прямували і до попівського дому і в напрямі виходу на Столпці. Там, у тому напрямі раптом зірвалася коротенька стрілянина, протахтав кілька черг скоростріл і також раптом усе стихло, наприкінці неясним гомоном голосів і викриками.
П'ять кілометрів вузенької снігової доріжки цілком розбитої возами – оклики варти і маленьке сельце все забите кіньми, возами, людьми, коло нього в невисоких, але стрімких берегах біле пасмо ріки Німана зі сталево-чорними плямами та смугами незамерзлої води, на ньому сям-там світиться вогонь, рухаються тіни... Це гайдамаки обстукують місця, де лід надійнійший: підстелюють слабші місця, викладаючи їх соломою, сухим очеретом та гіллями.