Після перегляду перша сотня чамбулу та і Гордієнківська під орудою Андрієнка йдуть в авангард на Мамут Султан, а за ними і весь полк з гарматами.
Гори все вищі і вищі. На далекому обрію то виринає, то зникає масивний, суворий обрис Чатирдагу, що чорніє мов громова хмара. Йдемо по якомусь відкритому горбку, а направо, в далечині, затягнутій серпанком дріжучим і переливаючимся, блестить рівний простір синяви моря. – "Батьку, козацьке море!..." – кричить Божко, забувши, що ми влізли у "чужу землю". Всі голови повертаються туди в далеку далечінь. Вони ж перший раз у життю, мабуть, в Кримі. Тільки 2 сотня чамбулу, що йде між гайдамацькими сотнями, мугикаючи якусь пісню, не схвильована.
Дорога дуже тяжка. Часом доводиться злізати з коней, вести їх за поводи, підпирати вози, на руках спускати під кручі гармати. Тому, хоч і знаємо, що треба поспішати, бо через Сімферопіль проскочили наші мотоциклісти і донесли, що на вулицях бій, то щойно під ніч, коли вже темніло, ми спускалися, сховзуючись у ту долину, по якій пробігає шосе на Алушту і де лежить Мамут Султан.
З долини назустріч нам пливуть смуги туману, які ледви освітлюють згасаючі червонисті та зеленуваті блиски заходячого сонця.
Не знаю, чим це пояснити, але у тих смугах туману почали то з'являтись, то зникати великі то менші постаті їздців, які наслідують, ніби літаючи у повітрі, рухи тих наших гайдамаків, що спускалися по крутозбічю.
Проходить чорна ватага скорострілів. Чую приголомшені голоси: "...Військо ніби йде... Ніби примари старих Запорожців"... За хвильку каже хтось спокійно голосніше: "Не ми перші... Туди йшов і отаман Сірко з товариством"... "Ага, пізнаю, – каже Божко, – а за ними оселі татарські горіли, а тепер дивись, скільки татарів коло нас гуртується, щоб за волю боротись. Старими доріжками, товариші, йдемо, але новими шляхами".
Пролітає смуга туману, смеркає, – густіють тіни, із крутозбічя з'їзжають гармати та йдемо далі.
Ось чорною стіною дерев підпливає Мамут Султан, ось і шосе, на якому чекають нашого підходу мотоциклети з Сімферополя та донесення від Андрієнка. Сімферопіль сильно обсаджений нашими, що готуються тепер до наступу на Бахчисарай. Республиканці мали нині в місті параду, завтра якийсь бенкет від місцевого самоврядування... Ну, це вже погано, не час тепер.
Від Андрієнка дуже цікаве донесення: в селі Янкой, в горах 8-10 кільометрів від Мамут Султану, під самим Чатирдагом перебуває татарський республиканський уряд під охороною своїх військ. У горах починається боротьба між татарськими повстанцями та висланими зі Севастополя революційними відділами. "Ескадронці" з чамбулу поставили урядові вимогу залишити їх під командою української старшини, якій вони вірять; зголошується вже маса добровольців, так що потрібний новий кадр. Андрієнко йде далі на Бахчисарай.
З тими кінними, що привезли це донесення, приїхало двох членів цього татарського уряду – якісь тяжкі прізвища, яких не пам'ятаю – для пертрактацій головно про це, яка є постанова Українського Уряду щодо питання про незалежність Криму.
Що я міг їм відповісти, маючи тільки ті інформації, що я дістав від Натіїва, та в яких питання незалежності Криму не трактувалось навіть поважно, тому казав лишень, що сучасні мої завдання вимагають формування татарських збройних частин, притягненням до них як найширших, переважно трудових верств.
Ці війська, природно, мають уявити з себе опору їх самостійницьким змаганням, а тому нам нібито по дорозі.
Після цієї розмови повели нас представники в гори все вище та вище та нарешті спустились у якусь долинку з крутими берегами, до яких поприліплювані були, як ластівочі гнізда, саклі.
Вмить збігаються до нас татари. Господарі беруть потомлених гайдамаків та коні і підводять по стрімких вузеньких доріжках у всі сторони по саклях на відпочинок.
У темряві та на цій страшенно перерубаній місцевости годі визнатись і впорядкувати вночі поготівля. Та у Мамут Султані, крім зв'язкової чети від мотоциклістів, залишено пів чети на сторожі, а на пів дороги між Мамут Султаном та Джанкой, у якихсь то окремих аулах, другої пів чети; інших шляхів, кажуть, звідтам немає. За доріжками в бік Чатирдагу стежить татарська збройна охорона уряду, а в бік річки Білібею та Бахчисараю пішов Андрієнко. Отже, зі всіх боків охорона на ніч вистарчить. А тепер спати і спати. Тому спокійно лізе штаб по якійсь стрімкій стежці, натрапляє на купку саклів та по них розходиться. Вмить протягаються телефони до саклів, де кватирують команданти сотень і батерій, до татарського уряду і до наших сторожей. На шосе в Мамут Султані вже залучилися до дроту наші телеграфісти та перестукуються зі Сімферополем і Алуштою, які, на наше здивовання, ведуть між собою татарську бесіду про те, як протиділати німцям та гайдамакам, як боротися з татарським повстанням і таке інше...
Очевидячки, і Сімферопіль взяли республиканці якимись хитрощами.
За годину всі наші турботи з улаштованням на відпочинок кінноти скінчились, причому навіть коней чистити допомагали татари. Весь полк лягнув спокійно. Лягає і штаб покотом на м'якому килимі, що товсто вкривав цілу підлогу тієї саклі, яку нам відведено для нічлігу. У сусідній кімнаті, щось на зразок кухоньки чи передпокою, куняють коло телефонічного та телеграфічного апарату вартові і зв'язкові. Молоді господарі, що недавно пібрались, тулилися тут в нашій кімнатці на широких лавах-ліжках попід стінами.
На ранок вийшов я на ґаночок цієї саклі. Чудовий краєвид. Просто на південний схід він обмежувався темною стіною ліса, що ріс на горах й до нього піднімалась круча вся у проривах та яругах так, що за ними й невидко, кудою зникає вузька доріжка, що біжить до ліса, від якого перебігає тут же за аулом невеличкий струмочок – джерело річки Альми. Вправо, майже на північний схід, біжить луг із крутими берегами, по якому протікає цей струмочок, зникаючи разом із яром за чорним зворотом, виринаючи то знову зникаючи із виду вже назавжди у лісах, що насуваючись ховають у своїх мурах яр. Вліво, нібито насунувшись на самий аул, велетень Чатирдаг – виблискує своїми голими, кам'янисто скелястими верхами, які де-не-де розсікає ґрупа кущів, так здається, та до якої, повільно піднімаючись, повзуть темні травянисті похили. Здається все так близько, але це лишень здається (3), бо ось отара овець на пасовиську, майже під самими кам'янистими лисинами, вівці – як мухи, вівчар як жук, бо до самих верхів буде добрих три кільометри.
Вліво назад на північний схід тягнеться, в'ється по відногах Чатирдагу вузенька доріжка, що то зникає, то знову біліє своїм кам'янистим верхом на темних відногах-провалах. Доріжка ця веде на шосе Сімферопіль-Алушта, на яке виходить між стацією Туман Базар та аул Шума в ті місця, де починає підноситись глибоким лугом шосе на перевал.
На північ круча коло самого села, вся перерізана стежками, кінчає краєвид, а на неї широким лугом-промивом виходить шлях на Мамут Султан, обсаджений з обидвох боків саклями, що поприліплювалися до кручі зі своїми невеличкими городами, як ластівочі гнізда.
Весь аул досить великий, розкинений повз цього шляху та по кручі понад річкою Альмою.
Тепер тут рух – життя: по малих двориках, попри саклі, повно коней на припонах; коло них клопочуться чубаті гайдамаки, а поміж тими, що з голими головами, деякі у фесці – тютюбейці, чи навіть у невеличкому турбані місцевих татар.
Шапки зі шликами мішаються з баранячими, круглими, з червоним верхом шапками "ескадронців".
Між усіми тими гуртками де-не-де пройде постать у театрально-татарському одязі, нібито з якогось старого малюнку такого маляра, який знає татар тільки з опису у якійсь старій книжці. Ці постаті колись "провідники", а тепер "повстанці".