Микола Зеров
Українське письменство
ББК 83.34УКР1
З-58
Редактор Михайло Москаленко
Видавництво Соломії Павличко «Основи», упорядник та редактор видання висловлюють сердечну подяку за люб’язну та безкорисливу допомогу племінниці Миколи Костьовича Зерова — Марині Дмитрівні Зеровій та всій родині Зерових; директорові Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського Любові Андріївні Дубровіній та її колеґам, працівникам Інституту рукопису; провідному археографу Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України Володимиру Олексійовичу Толстову та його колеґам-архівістам; дослідникам і письменникам: Сергієві Івановичу Білоконю, Ростиславу Івановичу Доценку, Світлані Костянтинівні Жолоб, Григорію Дем'яновичу Зленку, Романові Мироновичу Корогодському, Михайлині Хомівні Коцюбинській, Миколі Гнатовичу Лабінському, Олегові Івановичу Микитенку, Євгенові Оксентовичу Поповичу, Ользі Дмитрівні Сенюк, Євгенові Олександровичу Сверстюку, Андрієві Олександровичу Содоморі, Миколі Архиповичу Шудрі.
Книжку видано за сприяння Міжнародного фонду «Відродження»
ISBN 966-500-019-5
© Микола Сулима. Упорядкування, 2003.
© Михайло Москаленко. Післямова, 2003.
© Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2003.
Передмова
Не претендуючи на ролю підручника, на широкого читача розрахований, цей «Нарис нового українського письменства» має охопити найголовніші історично-літературні факти всього XIX та перших двох десятиліть XX в. і закінчитися на самім порозі сучасності.
Весь матеріал його розподілено на три випуски: перший містить вступні міркування та огляд доби Котляревського — Квітки (псевдокласицизм, сентименталізм); другий торкається романтичної пори та початків реалізму; третій — поглиблення реалізму і модерних течій.
В періодизації я додержувався принципу зміни літературних поглядів та уподобань. Періодизацію соціологічного типу я вважав неможливою з різних причин, — між іншим і тому, що поки що вона не має стійкої опори в спеціальних дослідах та статтях. Щодо другої і головної, по-моєму, вимоги соціологічного методу — розглядання літературних з'явищ в їх історично-соціальній обстанові — то весь час я мав її на увазі. Ні на хвилину я не спускав з ока класового, групового обличчя українського письменника і українського читача. Мені цікаво і важно було стежити за змінами в цьому обличчі і внаслідок цього за змінами в тих літературних «замовленнях», які ставали перед українськими авторами.
Такої установки основного історично-літературного інтересу, гадаю, не може нехтувати ні один історик письменства.
Мик. Зеров
Київ, 21. X. 1923
І
§ 1. Вступні уваги
Початковою датою нового українського письменства вважається, звичайно, р. 1798-й, коли в Петербурзі коштом конотопського дворянина Максима Парпури з’явилися на світ перші три частини «Перелицьованої Енеїди» Котляревського.
Але, розуміється, як усі подібні дати, цей рік має значення приблизне й умовне: характеристичні ознаки нової літературної доби почали намічатися за кілька десятиліть перед Котляревським та Парпурою. По-перше, стала виразно змінятися соціальна база українського культурного життя. Старе українське духовенство і старшина козацька, що були творцями і споживачами літературних цінностей у XVII і в першій половині XVIII в., мало-помалу починають втрачати своє національне обличчя. Київ губить своє значення «руського Парижа» і розсадника архієреїв; реґламентуються і забороняються українські церковні друки; обмежується спеціальними штатами дяківство, виводиться дяківське й школярське мандрування, зникають старі відносини серед духовенства, а натомість запроваджуються звичаї і побут російської церкви. Старшина козацька, що нещодавно додержувалась автономічних поглядів і мріяла про набуття шляхетських привілеїв на польський кшталт, тобто певної дози самоурядування і політичних прав, щодалі, то все частіш починає оглядатися на «вольності» російського дворянства, а з часів Румянцева, «главного малороссийского командира» в 60—80-х рр. XVIII ст., бере остаточну орієнтацію на Росію, посуваючись до повного злиття з привілейованими групами російськими. По-друге, занепадає літературний центр, старе огнище української культури — Київська Академія. Патріархальна обстановкою, схоластична напрямком, вона перестає задовольняти духовні запити української молоді, що хвилею відтоді розливається по закордонних університетах, по петербурзьких та московських школах. Разом з Академією занепадає і стара, слов'яно-українська книжна мова. Георгій Кониський, архієпископ Білоруський (1717—1795) у своїх духовних драмах, писаних у середині XVIII століття, ще не далеко одходить од мови Феофана Прокоповича. Але Сковорода, молодший од нього всього на кілька років (1722—1794), розгортає перед нами картину певного розкладу старокнижної мови: він перемішує слов’яно-українські вирази та звороти з великоруськими та українськими народними, і то в найхимерніших, часом потворних сполученнях. Щодо третього видатного на той час вихованця Академії — Самуїла Миславського, то цей талановитий і гнучкий князь церкви знаменує собою вже повний занепад старої мови. Попрощавшися в 60-х рр. з Києвом задля духовної кар’єри в Великоросії, він узяв там участь у роботі над утворенням літературної мови російської, став письменником, «изобильным в знании русского слова», а коли повернувся р. 1783 до Києва на митрополичу кафедру, то перш за все наказав студентам і професорам Академії «изучать российский язык и произношение». Біограф і панегірист Самуїла в солодких словах, під якими не тяжко розпізнати сувору і шорстку правду, зазначає: «Самые дети не были оставлены без внимания ревнительным архипастырем. Он учредил особого репетитора в бурсе… для обучения живущих там мальчиков русской грамоте, подтвердив и ему как можно стараться о правильном выговоре. Настойчивость Самуила была так велика, что некоторые наставники откровенно отнеслись к нему с представлением о своей неспособности строго исполнить его волю, извиняясь тем, что они никак не в состоянии переменить своего малороссийского выговора»[1].