Як би там не було, але масонство і театральне аматорство, знайомість з драматичною літературою росіян і приналежність до Товариства любителів російської словесності, державна служба і російська лектура — все це в великій мірі ослабило в Котляревському голос попередньої української традиції. Переглядаючи «Москаля-чарівника», ми легко можемо побачити обличчя Котляревського, російського чиновника і «службіста». Один з персонажів п’єси, Михайло Чупрун, чумак, з великим патріотизмом одповідає москалеві на його приказку: «Хохлы никуда не годятся, да голос у них хорош»: — «Ні, служивий, така ваша пословиця тепер нікуди не годиться… Тепер уже не те, що давно було… Ось заглянь у столицю, в одну і другу, та заглянь і в сенат, та кинься по міністрах, та тоді й говори, чи годяться наші куди чи ні?» Що це таке, як не простодушна гордість провінціального чиновника, що пишається високозаслуженими земляками? А от іще приклад. Біограф поета, уже цитований С. П. Стеблін-Каменський, оповідає про те, як зустрічав Котляревський російських літераторів. «Все почти посещавшие Полтаву путешественники и литераторы бывали у него (припоминаю Свиньина, Измайлова, Погодина, Маркевича, Гоголя); в подобных случаях Котляревский говорил немного, но все сказанное им было полно живого интереса и глубокомыслия». Що це таке, як не пієтет провінціального літератора перед наїжджими зі столиці гостями? І хіба не характерне це стремління Котляревського підтримати свою гідність, не принизити репутації, не випасти з тону? Хіба перед нами не живий образ українського письменника — представника російської літературної провінції? Таким Котляревський в дійсності й був — і тому, може, його «Енеїду» раціональніше розглядати в зв’язку з російським травестуванням, аніж з великодніми та різдвяними віршами, а «Наталку Полтавку» та «Москаля-чарівника» сопоставляти не з інтермедіями та інтерлюдіями, а з драматичною творчістю сучасних російських авторів — «колкого» Шаховського та «переимчивого» Княжніна…
В 30-х роках Котляревський вважав своє діло закінченим і сам немов підводить підсумки своїй сорокалітній праці: переглядає і виправляє востаннє «Енеїду», яку передає для друку харківському книгареві Волохинову, наділяє Срезневського текстом «Наталки Полтавки», закінчує свій переклад «Евангельских размышлений». На початку 1835 р. він звільняється від обох посад, які займав — надзирательства в домі виховання дворянських дітей та попечительства над «богоугодным заведением», і скоро після того — восени 1838 р. — умирає, відпустивши на волю кілька душ своїх кріпаків.
Смерть Котляревського, як людини, причетної до російського літературного життя, одмічено було кількома некрологами в російських часописах.
§ 2. Котляревський і Осипов
Ми вже стрівалися з твердженням, що творчість Котляревського найкраще з’ясовується з погляду психології читача. І це в великій мірі так. Котляревський не належав до письменників з покликання, для яких все життя полягає в їх літературній праці; непереможна потреба ділитися своїми думками з широким світом не була йому відома, принаймні в тій мірі, як її знали Шевченко, Франко, Леся Українка. Його твори всі постали немов випадково, не з внутрішньої потреби вислову, але з якогось зовнішнього підгону, і являють собою коректив, а то і простий відгук на відповідні твори російські. «Мирный обыватель», «любимец публики», «веселый рассказчик, душа дружеских компаний, остроумный балагур, чтимый… за свою приветливость и хлебосольство», — Котляревський писав помалу, в хвилини відпочинку од службових та товариських обов’язків, писав для розваги, не надаючи своїй праці якогось більшого значення, не поспішаючи з друком, задоволений аудиторією кількох приятелів та знайомих.
Все це в достатній мірі з’ясовує, чому найбільший його твір — «Перелицьована Енеїда» — писалася на протязі цілих тридцяти літ. Існує переказ, ніби Котляревський розпочав її ще на семінарській лаві, отже, перед 1789 роком, і що саме за неї дістав він од шкільних своїх товаришів назву «рифмача». Але текстові порівняння[6] дають нам підстави гадати, що «Енеїду» до правди було розпочато пізніше, десь коло 1794—95 рр., уже після того, як з’явилися в світ перші частини російської «Энейды, вывороченной наизнанку» Осипова та Котельницького. З цією датою сходиться і твердження біографа, що, живучи на селі по виході з семінарії, Котляревський ще тільки «готувався до майбутньої праці». Закінчено «Енеїду» на початку 20-х років[7].
З перших же рядків поеми Котляревського виясняється, що це твір не цілком ориґінальний, що його замисел, композиція і навіть художні засоби запозичено з чужомовного зразка. Таким зразком для Котляревського була «Энейда» Осипова, твір не першорядної ваги літературної, але популярний і жвавий, широко закроєний і незле, як на свій час, виконаний. Як і оскільки Котляревський користується Осиповим, яке справжнє взаємовідношення обох «Енеїд» — це питання ще не вирішене остаточно. Акад. Петров[8] гадав, що Котляревський запозичив у Осипова «самую идею перелицованной Энеиды»; а його критик, київський проф. Дашкевич, вагався, чи не слід навіть Осипова вважати наслідувачем Котляревського, і, коли кінець кінцем не пристав на те, то тільки зважаючи на «более раннее появление Осипова в печати», при повній неможливості припустити його знайомство з рукописом Котляревського. Не бракує й інших, більш складних і плутаних поглядів. Але досить поверховного розгляду, щоби установити велику залежність української «Енеїди» Котляревського від російської — Осипова та Котельницького. Перше — що торкається плану поеми. Як відомо, Осипов, відкинувши славнозвісний вступ Верґілія з його «Arma virumque сапо» («співаю, славлю») та «Музою» («Musa, mihi causas memera»), розпочинає свою поему, як і його зразок, німецький травеститор Блюмауер, безпосередньо з характеристики героя:
6
Після того, як ці рядки було написано, до Києва дійшов лист Котляревського до Гнідича з дня 27 грудня 1821 р., опублікований в Петербурзі і раніше відомий з короткого переказу П. І. Зайцева (в статті «Свідомість чи стихія», з приводу 150-х роковин народження Котляревського. — Книгар. — 1919. — Ч. 25—26. — С. 1657—1662). Лист цікавий тим, що в ньому сам Котляревський подає початкову дату своєї праці над «Енеїдою»: «Я над малороссийскою Энеидою 26 лет баюшки баю», — пише він. Відрахувавши від 1821 р. двадцять шість літ, маємо рік 1795-й.
7
В дев’яностих роках Котляревський мав викінченими лише три частини. Ці три частини і з’явилися друком в першому — Парпуриному — в 1798 і в другому — передрукованому з Парпуриного — виданні 1808 р. Четверта частина з’явилася тільки в третьому виданні, авторовому (1809 р.). Цілковито ж уся «Енеїда» вийшла в світ уже по смерті автора, в харківському виданні Волохинова (1842). Волохиновський текст нещодавно передруковано під редакцією В. Щурата: І. Котляревський. Вірґіліева Енеїда. Передрук першого повного видання з 1842 р., накладом книгарні Наукового товариства ім. Шевченка. Львів, 1918. З новіших видань найкраще — видання «Віку»: Твори Івана Котляревського, під редакцією, з переднім словом та примітками Сергія Єфремова. — Київ, 1909 (1 вид.), 1917 (2 вид.). Спеціально для школи текст «Енеїди» (скорочений) випустило в-во «Криниця»: Іван Котляревський. «Енеїда» з примітками та критичними статтями. Шкільна бібліотека під редакцією Олександра Дорошкевича, № 1. — Київ, 1919.
8
Книга проф. М. І. Петрова: Очерки украинской литературы XIX столетия, Киев, 1884, була першим більшого розміру оглядом нового українського письменства (стор. 457 + XII). М. П. Дашкевич, на загад Російської Академії Наук, написав на книжку Петрова докладну і ґрунтовну рецензію. Видрукувано її в «Отчете о 29 присуждении наград гр. Уварова», Прилож. к LIX т. Записок Акад. Наук. — СПб., 1888. — С. 37—301.