Крок за кроком він іде за Верґілієм, на свій копил переробляючи кожен його епізод, обертає його «погудку» на жарт, повертає її «на русской лад», не пропускаючи нічого більш-менш важливого, не минаючи «ні титла, ніже тії коми». Котляревський в основу свого твору покладає план Осипова, слідом за ним він починає своє оповідання характеристикою Енея:
І далі всі головні епізоди Верґілієвої поеми переказує за осиповською поемою: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно од російської «Енеїди». Юнона та Еол, буря на морі, роман Енея й Дідони, посольство Меркурія, втеча Енея, прощальна сцена, докори та смерть Дідони — в І частині; поминки Анхіза в Сицилії, поєдинок Ентелла й Дареса, пожар троянської флоти, промова Енея до богів, смерть Палінура — в частині II; зустріч з Сивілою, сцени в підземному царстві, картини пекла і раю, висадка в Лації, троянське посольство в Латина, розрив дипломатичних зносин між народами через хатнього цуцика, що належить «царской мызнице» чи то царській «няньці», — все це Котляревський подає нам у тій версії, в тому гумористичному освітленні, яке він знайшов у Осипова. В Осипова він запозичає і більшу частину своїх характеристик: «не плоху» Дідону, її сестру й порадницю Ганну («навсправжки дівку хоть куди»), олімпійського гінця Меркурія, такого подібного своїм виглядом на російського поштаря, «балагура» й гуляку Палінура-«поромщика», перевізника Харона, засмальцьованого, але зарозумілого («раздутой, будто бы павлин»), миролюбивого царя Латина, що знав одну тільки війну — «со вздорливой своей женою», і Латинову дочку Лавінію, «девку, отменную от прочих всех», що стала яблуком незгоди поміж Енеєм і Турном[9]. І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарії з приводу тих чи інших епізодів, але й окремі вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі «словоизвития», макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо оказується звичайним собі перекладом з Осипова. В російській «Енеїді» знайдемо ми і характерне, глибоко сухопутне міркування троянців про те, що «в бурю морем їхать слизько, човнів ніхто не підкує»[10], і цей образ попутного вітру, вітру — «в потилицю» («А вітри ззаду все трубили / В потилицю його човнам»)[11], і жарґонний вступ до IV частини — «Борщів як три не поденькуєш»[12] — і такі навіть дрібненькі рисочки, як плач «гуртових» дітей у пеклі, що кричать і репетують, нарікаючи на своїх паньматок[13].
Але, наслідуючи Осипова, переказуючи і перекладаючи його, Котляревський ніде не стає слугою свого літературного зразка. Він поводиться з ним, як рівний з рівним. В одних випадках, де його зразок занадто багато слів витрачає на фактичне оповідання, Котляревський стискає його і з 5—б строф робить щонайбільше три-чотири — порівн. строфи, присвячені першим враженням троянців від Тибра та латинської землі (Осипов, ч. ІІІ, 19—26; Котляревський, IV, 16—18). У других випадках, де осиповська канва дає простір його уяві, він залюбки поширює рамки оповідання, вносячи в нього силу живих, конкретних подробиць[14]. У третіх — на жаль, це трапляється нечасто — він цілком покидає свій зразок, а з ним і традиційні, Верґілієві або з Верґілієм зв’язані образи, віддаючися потужній течії власної образотворчості, і тоді складає свої найяскравіші, найталановитіші сторінки. До них, безперечно, належать описи пекельних мук — у третій частині (строфи 69—80, 83—101) і почасти — воєнних зборів у латинській землі (IV, 101—122). Тут матеріал Котляревському дали його юнацькі етнографічні студії, його широке й докладне знайомство з народним світоглядом.
9
Для прикладу порівняймо характеристику Лавінії. У Котляревського:
В Осипова:
12
Порівн.:
13
Порівн.:
14
Так, напр., в III частині, де описується відплиття Енеєвої флоти од берегів Сицилії, Осипов зазначає коротко:
Котляревський тим не задовольняється і додає цілу строфу, точно й докладно зазначаючи «репертуар» троянців:
«В Осипова тільки натяк, — пише з цього приводу Житецький, — у Котляревського — цілий малюнок, повний спогадів про минуле, які й по сей час лунають в народних піснях» («Енеїда» Котляревського в зв'язку з літ. XVIII в., укр. перекл., с. 100).