Верґілієва поема була великим патріотичним твором, що давав вислів римським національним гордощам, зв'язуючи Рим з давньою і на всі віки славетною Троєю (Рим — друга Троя) і зодягаючи в стислі й красиві формули тодішнє переконання у світовій місії Римської імперії. З цього погляду центральне місце в поемі належить таким епізодам, як пожежа Трої і вихід Енея звідти, з батьком на плечах та статуями богів-заступників (II—III пісні); та ще — так зване пророцтво Анхізове в кінці VI пісні, те місце, де батько Анхіз в Єлисейській долині показує нероджені душі нащадків, оповідає про майбутню їх долю та заслуги перед державою і закінчує своє оповідання такою характеристикою національного генія Риму:
У Котляревського оповідання про пожежу Трої пропущено зовсім (в Осипова воно займає весь кінець І частини), а красномовне пророцтво Анхіза зведено до розміру двох неповних строф:
Крім патріотичних тирад та історичних екскурсів у формі пророцтв, у Верґілієвій «Енеїді» певне місце займають численні топографічні та генеалогічні вказівки й натяки. До них належать: смерть Палінура, що має пояснити назву Палінурового мису на півдні Італії, смерть і похорон сурмача Мізена (од нього — мис Мізен в околиці Неаполя), спогад про Каєту, мамку Енеєву, що, померши, передала своє наймення одному з прибережних міст Кампанії. Навіть імена сподвижників Енея — Серґеста, Мнестея, Клуенція та інш., введено неспроста: наймення Серґеста дає змогу поставити в зв’язок з патріотичною леґендою аристократичний рід Серґіїв, наймення Мнестея — рід Мемміїв, а наймення Клоанта — рід Клуенціїв. Те саме значення має й ім’я Капія, осадчого Капуї. Це «той, — говориться про нього, — що наймення своє передав кампанському місту» (Верґілій, «Енеїда», V, 117 sqq.). У Котляревського замість того весела неохайність і в іменах, і в генеалогічних тонкощах. Йому однаково назвати Палінура — Палінуром і Тарасом; Луцетій легко перетворюється в нього на Лутеція, а троянець Серест оказується в рутульській лаві і на додачу попадає в руки Енеєві, який тут же — не знаючи, що він робить, — і забиває його на смерть:
Взагалі все, що в Верґілієвій «Енеїді» є специфічно римського, що становить її римську душу — її патріотична ідея, археологічні екскурси, її генеалогічні догадки — все це у Котляревського жодного відгуку не знаходить[16].
Інакше відношення у нього до епічної манери Верґілія. Власне, манера Верґілія не належить йому самому. Вона — традиційна і виросла на ґрунті признання гомерівських поем творами канонічними, зразками, від яких не може відходити ні один поет-епік. Закликання муз, многословні й докладні, так звані епічні порівняння і подвійне мотивування подій: одно натуральне, з психології дійових людей, а друге, надприродне, через втручання у людські справи богів — от головні характерні ознаки вишуканої і штучної манери, якої додержувались римські поети і якої великим майстром був Верґілій. Син скептичного віку, він, розуміється, був дуже далекий од наївної віри гомерівських поем в Аполлона та муз, богинь співу та поезії; його звертання до муз було наскрізь літературним засобом, — але цим засобом він користався часто й охоче. Так, на початку І книги він просить музу викласти причини Юнониної ненависті супроти Енея, а на початку книги VII, де починається оповідання про війни в Лації, «римська Іліада», — розповісти йому про становище італійських племен під час Енеєвої висадки. В середині тієї ж книги музи мають пригадати всіх ватажків, що виступили в похід проти Енея: