§ 7. Драматичні твори Котляревського
Крім «Енеїди», Котляревський лишив після себе тільки дві речі більшого розміру — двоактову оперету «Наталка Полтавка» та одноактовий водевіль «Москаль-чарівник». Писано їх одночасово з V—VI частинами «Енеїди», десь коло 1819 р., а видрукувано значно пізніше: «Наталку Полтавку» — в «Украинском сборнике» Срезневського за 1838 р., а «Москаля-чарівника» — там же, але через три роки по смерті автора, в кінці 1841 р.
Утворено їх для Полтавського театру, де Котляревський один час завідував репертуаром: в його посмертних паперах знайдено власноручно переписаний для вистави текст одної з криловських комедій. Репертуар Полтавського театру складався з популярних тоді російських п’єс Крилова, Княжніна, кн. Шаховського. Одна з комедій останнього — «Казак-стихотворец», виставлена в Харкові і в Полтаві, п’єса, не позбавлена хисту, але позначена поверховим і трохи карикатурним трактуванням українського життя, і спричинилася до написання «Наталки Полтавки». В одній із сцен «Наталки» знаходимо виразну на те вказівку. Виборний Макогоненко розпитує Петра про Харків, харківські новини і харківський театр:
В и б о р н и й. …Скажи ж, братику, яке тобі лучче всіх полюбилось, як каже пан возний, лицемірство?
В о з н и й. Не лицемірство, а лицедійство!..
П е т р о. Мені полюбилась наша малоросійська кумедія. Там була Маруся, був Климовський, Прудиус і Грицько.
В и б о р н и й. Розкажи ж мені, що вони робили, що говорили?
П е т р о. Співали московські пісні на наш голос. Климовський танцював з москалем, а що говорили, то трудно розібрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова.
В и б о р н и й. Москаль? Нічого ж і говорити. Мабуть, вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою.
Розмова точиться далі, але Виборний ніяк не може заспокоїтись:
В и б о р н и й. От то тільки нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду краю і не знавши звичаїв і повір’я нашого[21].
Автор, видимо, хоче протиставити «Казаку» свою «Наталку», давши в ній правдиву картину українського «звичаю».
Як же виконав Котляревський те своє завдання?
Знання українського побуту було в нього різноманітне й глибоке (це ми знаємо з «Енеїди»); не бракувало йому й тверезого, спостережливого розуму, що вміє розпізнати і відтворити життєву правду. Мова дійових осіб, безперечно, віддає тогочасну живу розмову, навіть у репліках Возного, не вважаючи на деяку їх штучність. У характеристиках немає жодних перебільшень. «Хапун і завзятий юриста» Возний, хитрий, як лис, Виборний, що «де не посій, там і вродиться», Терпилиха, Микола — то все «по благості Всевишнього люди», з усіма людськими чеснотами і хибами. Виборний, при всій своїй запобігливості перед сильним, не позбавлений почуття справедливості: він не вагається оддати належне Петрові, коли той дарує Наталці усі свої заробітчанські гроші. Навіть хабарник Возний — «от рождения расположен к добрым делам» і коли досі їх не робив, то виключно за «недосужностию по должности». Менше живого й характерного в «позитивних» постатях — Наталці й Петрові, але нічого неправдоподібного, надуманого немає і в них.
Єдине, що ослабляє реалізм «Наталки Полтавки», — це її запозичена з сучасного російського письменства форма оперети: оте розбивання живої розмови вокальними номерами, що робить діалоги занадто штучними, та ще сентиментальна закраска романсів, які автор вкладає в уста героїні:
У свій час це справляло враження. «Многие места оперетты, — писав рецензент «Северной пчелы» — согреты непринужденной теплотой чувства и истинно могут тронуть хотя несколько чувствительное сердце». Для сучасного читача ці «зігріті почуттям» місця, чулі монологи Петра та Наталки, солодкі романси та злегка підправлені народні пісні, дидактичні репліки в розв’язці («Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимось. Бог нам допоміг перенести біди й напасті. Він поможе нам вірною любов’ю і порядочною жизнію»… і т. д.) — становлять найслабішу сторону «Наталки». Ці риси сентиментальної манери заглушають реалістичний тон п’єси, справді далекий в цілому од «солоденького переборщеного сентименталізму, який знаємо, напр., з карамзіновських оповідань» (Єфремов).
21
«Казак-стихотворец», як назвав його Шаховськой, «анекдотическая опера-водевиль», написаний в 1812 році і тоді ж уперше виставлений на сцені. Його сюжетна канва і ситуації у великій мірі використані в «Наталці» Котляревського. Героїня «Казака» Маруся, дочка вдови Добренчихи, любить Климовського, «хорошего стихотворца, храброго воина», але, скоряючись матері, дає згоду вийти за козацького тисяцького (?) пана Прудиуса. З Прудиусом заодно працює і Грицько, «повітовий писар», Макогоненко «Наталки». Прудиус впевняє Марусю, що її милий загинув на війні (дія пристосована до 1709 р.), а коли Климовський тут же повертається з-під Полтави, обидва приятелі намагаються довести, що Климовський злочинно розтратив царські гроші, які мали піти на відшкодування мирного населення. Але князь, що береться за розслідування справи, і його чесний денщик Демин виводять злодіїв на чисте, а Марусю з'єднують з Климовським.
Українська мова Шаховського справді жахлива, хоча російські автори, вводячи українські фрази для місцевого колориту, і тепер пишуть не краще.
От приклади. Маруся співає:
П р у д и у с. А вот же ни;
М а р у с я (почти падая). Вин умир!
П р у д и у с. А що же ти,
Ще кращий дует Прудиус-Грицько: