«Москаль-чарівник» з художнього боку значно поступається «своїй знаменитій літературній сестрі». «Наталка Полтавка» майже бездоганна в розумінні архітектоніки та художньої економії. Дія в ній розвивається швидко; всі повороти інтриґи мотивовані — ніщо не загромаджує простого і ясного плану. Навіть розумування героїв, крім одного, що торкається харківської постановки «Казака-стихотворца», внутрішньо зв’язані з дією. В «Наталці Полтавці», — писав проф. О. О. Котляревський, — «много жизни, простоты и драматичности», «все совершается… в обыденной сфере, без всяких запутанных завязок и развязок», «все полно малороссийской природы и юмора». В «Москалі-чарівнику» українського колориту менше, гумор елементарніший, дія розвивається не так майстерно, діалоги не такі яскраві. Вся перша сцена, до появи на кону москаля, розтягнена; дещо в ній видається ненатуральним і зайвим, — наприклад, полеміка між Тетяною і Финтиком відносно Іосифа Прекрасного. Занадто карикатурно звучать пісні: москалева «Девчина моя Переяславка… Родная меня чуть не ушибла» — і Финтикова:
Елемент дидактизму займає в «Москалі» далеко більше місця, як у «Наталці». Сентенції сиплються, як із міху: «В свете часто случается, что и добродетель кажется подозрительной», «не будьмо неумолимі для других, одним собі зазорного не прощаймо», «шутка, кстати сделанная, больше делает пользы, чем строгие наставления» і т. п. Моралізує не тільки москаль, що немов спеціальність має виголошувати повчаючі речі, але і Михайло, і Тетяна, і навіть Финтик, коли, виведений на чисту воду, обіцяє стати прикладом «ко исправлению всех и каждого».
При всім тім з «Москаля-чарівника» водевіль талановитий і жвавий, без різкої фальші і надмірної карикатури.
Єдиний, хто не погоджувався з цією оцінкою, був Куліш. Оглядаючи українське письменство на сторінках «Основи», він закинув п’єсі її крайню неправдоподібність, яка, на його думку, полягає найголовніше в тім, що в ролі одуреного чоловіка в Котляревського фігурує чумак: чумаки ж, як відомо, належать до найрозвиненіших елементів людності, і трудно пристати на думку, щоб бувалий чумак повірив таким наївним чарам і закляттям, як москалеві.
Міркування Куліша, як завжди, сторонничі і несправедливі. Варт порівняти «Москаля-чарівника» з усією водевільною літературою, не минаючи легкого типу комедій, як винниченківська «Панна Мара», і нам стане ясно, що художні хиби «Москаля» — шарж, пересада — властиві всьому цьому літературному жанрові, а його сильні риси, як колоритна мова і жвавий діалог, — повинні бути поставлені на кошт літературного хисту Котляревського.
§ 8. Література про Котляревського
Письменницька діяльність Котляревського і значення її в історії літературного відродження стали предметом найжвавішого й найрізноголосішого обміркування в науковій і критичній літературі.
Перший, хто спробував оцінити літературне надбання Котляревського, був Костомаров. Його стаття: «Обзор сочинений, писанных на малороссийском наречии» уміщена під псевдонімом Ієремії Галки в альманасі «Молодик» на 1844 р. Значення Котляревського, на думку І. Галки, полягає в тім, що він перший вгадав «потребность времени», повставши проти класицизму і виявивши українську народність в ориґінальнім утворі раніше, аніж появилися перші видання пісень. Протест проти класицизму та інтерес до народної своєрідності визначили зміст і форму його літературної діяльності. «Во время упадка классицизма и вторжения в европейские литературы романтических идей, — писав Костомаров, — вкус общества принял самое странное направление: не смели расстаться с верою в заветные предрассудки, не смели принять форм нового рода, казавшихся еще дикими, смеялись над тем и другим; плодом такой нерешительности явился особый род сочинений… Писатель брал предметы классические, одевал их в романтическую одежду и таким нескладным нарядом смешил публику». Весь ефект «Енеїди» і полягає в різкій невідповідності класичної фабули та її української рамки. «Чего лучше? Малороссийский язык — самая романтическая форма, «Энеида» — самое классическое содержание». Але тепер (тобто в 40-х рр.) доба травестій минулася — «романтическая форма стала нам нечужда, а классическому содержанию мы возвратили должное уважение». Значення Котляревського і його творчості від того, однак, не зменшилося. Втративши своє значення як травестія, «Енеїда» (Костомаров головним чином говорить про «Енеїду») набула нової ваги, як перший реальний побутово-описовий твір на народній мові. «Мы видим в ней… — писав Костомаров, — 1) верную картину малороссийской жизни: автор хорошо знал Малороссию, жил в ней и с нею, пользовался всем, что было у него перед глазами… 2) Она драгоценна для нас по неподражаемому юмору, с которым автор изображал пороки и смешную сторону своего народа. Стоит только вспомнить описание ада: все грешники носят на себе черты малороссийские и даже осуждены на такие муки, какие только придут в голову малороссиянину. 3) Язык его, правильный, блестящий, народный в величайшей степени, останется самым лучшим памятником, и надобно сознаться, что едва ли у кого он достигает такой правильности и непринужденности речи».