Про цю ж залежність говорять і окремі образи та порівняння: смерть, що віддає Плутонові честь косою (II, 10); москаль, що мутить на селі («Буває інколи, з дороги / Заверне в хутора москаль», І, 35)[24]; ніч, що «напнула нарозпашку / На мир як смоль свою запаску» (II, 17)[25] і т. п.
Але загальний тон поеми Білецького значно грубіший: їй бракує того іскристого дотепу, який у Котляревського примушує забувати брутальність багатьох сцен; немає в ній і тої етнографічної та психологічної вірності, яка і в гіперболічних описах не порушує пропорцій реального. У Котляревського Дідона, загулявши з Енеєм, розбиває горщика з варенухою («Дідона кріпко заюрила, / Горщок з вареною розбила», І, 31), але це зовсім не типовий малюнок жіноцького «времяпрепровождения»: троянки у нього весь день сидять при кораблях, не приймаючи жодної участі в бешкетах своїх чоловіків. По шинках вони не ходять. А в Білецького-Носенка це явище звичайне. Він так пише:
І в результаті дає те, що Куліш називав «насильственной карикатурой». Картини пекла введені немов нарочито для того, щоб відтінити різницю межи письменником талановитим і бездарним. Не кажучи вже про якийсь сатиричний замисел (як у Котляревського), — їм бракує навіть простої вимовності народних малюнків пекельної пащі[26].
Мова «Горпиниди», хоч як її автор намагався писати чисто («на гарній мові України», І, 2), важка і неправильна. У Білецького-Носенка зустрічаємо не тільки скорочені форми («їсть», зам. «їсти», «прикован» зам. «прикований», «манієй» зам. «манією», «з тобой», «з ней», «мні» зам. «мені»), у нього трапляються гріхи проти найосновніших законів української фонетики, яких годі й шукати у Котляревського («Нажерся блискавок і гріма», «Насупився чорніше нічі», «Губки ніби угорки-сливи, / Да як дуга московська, бріви»). Вірш незграбний. Окремі вдатні вирази, окремі музичні рядки (напр., «Земля плугатирям бенкета / Не хоче ставить восени», або: «Но де! Нема про неї й чутки… / Якось-то Пан, божок гаїв, / Шукав для семерної дудки / У болотах очеретів») — трапляються де-не-де, немов ті «рідкі пловці у морській пучині». На величезній більшості строф лежить печать повної версифікаторської безпорадності.
§ 2. Гулак-Артемовський
Білецький-Носенко зі своєю «Горпинидою» та ще два анонімні твори того ж часу («Вояж по Малой России г. генерала Беклешова» і «Вакула Чмир», видрукуваний в додатку до «Грамматики малороссийского наречия» Олексія Павловського, стор. 93—106) являють собою перший початок котляревщини. Всі вони — «Горпинида», і «Вояж», і «Вакула Чмир» — невисокої художньої вартості і стоять на самім порозі літератури. Найбільш талановитого, «найлітературнішого» представника котляревщина придбала в особі П. П. Гулака-Артемовського.
Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790—1865) народився на Правобережжі, в м. Городищі, Черкаського пов., де його батько був священиком; учився в Київській Академії; після Академії учителював у польських поміщицьких сім’ях, а р. 1817, за протекцією гр. Северина Потоцького, куратора харківської шкільної округи, перейшов до Харківського університету одночасно вільним слухачем і лектором польської мови; з 1818 р. був учителем дівочого інституту; з 1820 — професором, а в рр. 1841—1849 і ректором Харківського університету.
Професор з Гулака-Артемовського був невисокої і, так мовити б, офіціальної марки. Своєї науки — він читав російську історію — як фахівець він не студіював зовсім, але зате довго і красномовно міг вихваляти Карамзіна «Историю государства Российского», потріпувати нові історіографічні праці й особливо широко розводитись про славу та велич Росії. Спогади слухачів одностайно малюють його як блискучого промовця, великого майстра до фрази, що своїм потужним «ораторським» голосом виповнював найбільші університетські аудиторії, але знань давав мало, зоставляючи «своих слушателей в полнейшем невежестве по отечественной истории».
Як усі люди, що власними зусиллями самі протоптали стежку до високого службового становища, Гулак-Артемовський був людиною зручною, з великим практичним тактом; умів набути і підтримати потрібні для служби зв’язки, з’єднати ласку впливової людини, підкреслити, де треба, своє «вірнопідданство» та свій патріотичний настрій. Останній цілі він дуже часто примушував служити і своє українське перо, і треба визнати, що не завжди все те виходило на добре. В його випадах проти «клеветников России» немає й найменшої гідності поета-громадянина. Його вірші про Пальмерстона, англійського прем’єра часів Кримської війни, ліберала та імперіаліста —
26
Багатий на живі деталі опис раю, але й йому бракує мальовничості, тонкої психологічності Котляревського: