«Кобза» трактується тут, як щось безмірно нижче від солодкомовної класичної ліри, а «грубые слова», якими можна писати хіба тільки про «козацки подвиги», на міщанські копійки рахуючи, — це, очевидно, українська старолітературна і народна мова.
З усім тим, на Україні деякі особи і навіть групи зосталися осторонь од цього потужного русифікаційного руху. Це люди, що їх виховання проходило, а життєва обстановка складалася в затишних старосвітських закутках, далеко від новочасних впливів; люди, для яких не втратили ще свого чару «грубі слова» і «козацькі подвиги», одбиті в колоритній пісні народній: сільські священики, для яких непереможні труднощі становило «великороссийское произношение», дрібновласницьке дворянство, провінціальне чиновництво. Недарма ж Некрашевич — не єпископ, як попередні Барановичі та Кониські, а священик, — і армійський офіцер, потім дрібний губернський урядовець Котляревський займають тепер передній кін літературний.
Іван Некрашевич, академічний витія за ректорства Самуїла Миславського, «вицвічоний» в латинських та слов’яно-українських ораціях, починав іще творами схоластичного змісту, писаними старою книжною мовою (діалог «Спор душі з тілом»), але, переходячи до сюжетів, як тоді говорилося, «підлих» — з селянського побуту, він звертається до народної мови північноукраїнського типу, але значно чистішої, ніж мова інтермедій Кониського. Що ж до Котляревського, то для нього, що зріс в добу повного занепаду старої літературної мови, ніяких хитань межи мовою книжною і народною не могло бути. Перед ним лежав один шлях — шлях пристосування до літературної творчості живої української говірки.
Але це був крок занадто сміливий. Народна мова дуже далека була од високих і тонких матерій, які трактувала тогочасна класична література. Українська традиція давала тільки один зразок використання «підлої» мови — інтермедію, чи то інтерлюдію до поважної, «високого стилю» релігійної або історичної драми. Тільки на інтермедії та ще на примітивній півнародній творчості різдвяних та великодніх віршів і могли спертися Котляревський та його сучасники[2] в своїх літературних планах. Безперечно, вони почували певну ніяковість на саму думку про живу народну мову, як орган «високої» літератури, і тому у власній творчості спинялися на формі жартівливої, перелицьованої поеми, що не так гостро різнила з традицією. На той самий шлях навертала українського письменника і російська література, що мала на той час кілька творів стилю burlesque, де широко використовувала народну мову і давала зразки грубого побутового писання.
Таким чином, наприкінці XVIII ст. визначилися всі характерні риси нової літературної доби: 1) русифікація вищих верств української суспільності, внаслідок якої продуцентом української літератури і споживачем її стали середні верстви — дрібне поміщицтво, провінціальне чиновництво та духовенство; 2) занепад давнішої літературної мови, слов’яно-української, занепад, що, з одного боку, одкривав певний простір для мови російської, а з другого, підказував бажання використати народне просторіччя, очистивши його фонетично та удосконаливши стилістично; 3) деяка несміливість літературного почину, що, спинившися вибором на живій народній розмові, не наважився, проте, розірвати з традицією, обмежився «підлим стилем» і бурлескною формою, єдиними, де народна мова припускалася тогочасними теоріями, і 4) безперечний вплив російської культури, що з середини XVIII в. все виразніше починає одбиватися на українськім житті й творчості[3].
Першим літературним твором, що з’явився за описаних обставин і носить на собі всі перелічені вище ознаки, є для нас — покіль не знайдено «Пастухів» Лобисевича та писання інших діячів «во вкусе площадном» — розпочата виданням наприкінці XVIII віку «Енеїда» Котляревського.
§ 2. Періодизація і схеми нового українського письменства
Розпочинаючи свій виклад з 1798 року, наші історики в поняття нового українського письменства включають усю літературну продукцію XIX і перших двох десятиліть XX віку. Маємо таким чином великий протяг часу в 125 років, одзначений найрізноманітнішими постатями, напрямками та літературними творами. На перегоні цих 125 років значно відміняється соціально-психічний склад українського літератора, поширюється і збагачується коло читачів, у літературний оборот втягається велика сила ідей, одбиваючись на виборі сюжетів і дійових осіб, позначаючись на методах і засобах художнього пізнання. Письменники ставлять перед собою все ширші і ширші завдання, а в залежності від них розвивають і збагачують літературну мову: жартівлива, трохи шаржована в травестіях, вона пристосовується до сентиментального пафосу Квітки, набуває гнучкості, ніжності і сили в Шевченковій ліриці, розцвітає медовими квітами в романтичних повістях Марка Вовчка, а в Кулішевих перекладах пробує перемогти західноєвропейських поетів і вийти на широкий шлях засвоєння найкращих здобутків світового письменства.
2
Говорю: сучасники, бо Котляревський, очевидячки, не був одинокий у своєму новаторстві. Автор першої ґрунтовної історії українського письменства XIX в., академік М. І. Петров знайшов листа від Панаса Лобисевича, б. вихованця Київської академії, до Георгія Кониського. В цьому листі Лобисевич звертається до Кониського з проханням прислати йому свої інтерлюдії, зазначає, що «во всяком наречии языков есть своя красота», а надто для тих, хто вміє «под корою просторечия» знаходити «драгоценности мыслей»; він з похвалою згадує «славного Танского», «природного стихотворца во вкусе площадном, во вкусе Плавтовом» і на зразок власної творчості посилає Кониському «Вергилиевых Пастухов, в малороссийский кобеняк переодетых». Самих «Пастухів» знайти не пощастило, але оскільки можна догадуватися з назви, то була переробка Верґілієвих «Буколік», виконана в той самий спосіб, яким Котляревський перелицьовував «Енеїду». Дата «Пастухів», на думку Петрова, може припадати на десятиліття 1767—1776 рр., тобто попереджує працю Котляревського якимись 20-ма роками. Порівн.: Н. Петров. Один из предшественников Котляревского Аф. Кирил. Лобысевич. Сборник по славяноведению, І. — СПб., 1904.
3
Пригадаймо хоча б професорів Київської Академії, що мусили, з наказу митрополита Самуїла, навчати піїтики «по правилам поэзии, напечатанным в Москве» і ораторії (риторики) — «по правилам господина Ломоносова».