Цю саму думку повторює і Гулак-Артемовський, але в іншому тоні й іншими образами:
Його засоби передачі латинського ориґіналу ті самі, якими користувався і Котляревський: 1) «високий» тон первотвору заміняється «підлим» (зам. фалерну — поставець з горілкою, зам. затишної луки — галасливий шинок) і 2) класичній темі надається українська орнаментація, — як Котляревський перейменував на український лад своїх троянських героїв, так і Артемовський латинське ім’я Горацієвого адресата заміняє на українське наймення Пархома, італійський пейзаж — на український, римську пригородну обстановку на українську сільську. У Горація читаємо:
А в Артемовського:
І смерть наприкінці оди з’являється у нього в образах, витворених народною уявою. У Горація — підземні ріки, Харонів човен і вічне вигнання у царство тіней:
А в нього смерть приходить до людини на піч і не потребує ні урни з жеребками, ні човна через ріку, щоби віддалити свою жертву від живих:
В цей же спосіб перелицьована в Гулака і знаменита лермонтовська «Дума» («Печально я гляжу на наше поколенье»); в її тоні, грубо жартівливому, трудно відчути високе піднесення патетичного лермонтовського ямба:
Замість тривоги сучасника за своє покоління, покоління «без честі і поваги», без громадських ідеалів, у Гулака-Артемовського добродушна посмішка людини старшої ґенерації над ґенерацією молодою, щось на зразок многослівної балаканини сільського дідка, глибоко впевненого, що за його молодощів і люди були здоровіші, і земля родила краще:
Обидва вірші, розглянуті вище, репрезентують ту старотравестійну манеру Гулака, яка у нього спільна з Котляревським і всією котляревщиною. Але поруч неї єсть у нього й інша манера, далеко шляхетніша, що становить власне перехід од травестії до перекладу. В цій «новотравестійній» манері видержано дві переробки — «Рибалка» з Ґете та вірш «До Любки» (До Хлої) з Горація (ода І, 23).