Українське письменство

З другого:

        …Царство без границы
Надвинулось на многие моря.
И запад, и восток, и юг, и север
В одно слились. Везде — язык славянский,
Везде святая праведная вера,
И правит им один великий царь.
И царство то чудесное — Россия.

З цими речами, вложеними в уста Богданові Хмельницькому, з цими поглядами політичними, Гребінка постарався зламати вістря занадто різким незалежницьким заявам пушкінського Мазепи:

Давно, без дідівської слави,
Ми як воли в ярмі жили
У підданстві або Варшави,
Або великої Москви.

Настрої козацької молоді, сповненої певності, що коли б на її чолі стояли «старый Дорошенко иль Самойлович молодой», «Тогда б в снегах чужбины дальной / Не погибали казаки, / И Малороссии печальной / Освобождались уж полки», — тратять у нього щонайменше половину своєї енергії:

Тоді в снігу в лихій годині
В Москві не дохли б козаки,
І скрізь по селах України
Рушали сотні і полки.

Гребінці явно не пощастило передати в своїм перекладі тон і стиль «Полтави». Брак художнього хисту, що міг би сам, власними силами, потрапити на шлях перекладу — при повній відсутності в українській літературі поетичних зразків нетравестійного типу — не дав йому змоги утворити відповідну ориґіналові художню форму; а російський патріотизм провінціального ґатунку, що не насмілився піти дальше банальних славословій Петрові та банального потріпування Мазепи, ослабив в його переказі прекрасну концепцію пушкінської поеми: протиставлення дрібних нібито ватажків українського партикуляризму та героїчної постаті творця російської державності —

В гражданстве северной державы,
В ее воинственной судьбе,
Лишь ты воздвиг, герой Полтавы,
Огромный памятник себе.

У своєму освітленні петрівсько-мазепинської доби український письменник початків XIX в. не доріс ні до політичної свідомості українських автономістів XVIII ст., ні до пушкінської трактовки ролі Петра і петрівської реформи. Всупереч усім доброзичливим сподіванням Квітки[27], Гребінчина «Полтава» вийшла твором грубим і ординарним, безсилим привабити читача своєю ідейною стороною та художніми заслугами[28].

§ 4. Травестійний стиль у прозі: Квітка та інші

Оскільки травестійна манера була на той час популярною і оскільки до смаку припадала вона українській публіці, можна бачити хоча би з того, що до неї звертаються не тільки поети, але й прозаїки, утворюючи форму травестованого оповідання, грубо-гумористичного, з карикатурним трактуванням народного побуту, на запозичений і по-своєму перекроєний сюжет.

Такий характер має одно з перших оповідань Квітки-Основ’яненка, його «Салдатський патрет» (уміщений в харківському альманахові «Утренняя звезда» на 1833 р.).

Найкраще означення оповідання належить самому авторові: це — «латинська побрехенька, по-нашому розказана», один із славнозвісних, давніх як світ, греко-римських анекдотів, перенесений в українську життьову обстанову. Оповідає він про славетного грецького маляра Зевксиса, який так правдиво потрапив змалювати китицю винограду, що птиці зліталися до його картини і дзьобали ягоди. У Квітки замість Зевксиса фігурує Кузьма Трохимович, майстер з Курської Борисівки, відомої своїми «богомазами та малярами». І відповідно до місцевих умов малює Кузьма не виноґрона, а «салдатський патрет»; на замовлення пана, великого аматора городів, має він зробити москаля, та такого, щоб «як живий був, щоб і горобці боялися»… Портрет готовий — «пикатий, мордатий, та зі здоровенними вусами, що не тільки горобцеві, а й чоловікові страшний»… «Як задивишся на нього, так, бачиться, вже й ворушиться, і усом морга, і очима поводить, і руками дьорга, і ногами дриґа… от побіжить… от битиметь!» Робота майстерна, ілюзія повна, але сумлінний майстер везе його на ярмарок, бажаючи почути про себе людську критику.

27

«Нехай же і пан Гребенкин викине Полтаву, що переробляє з московської; нехай, кажу, не боїться нічого, та, як кажуть, іздасть типом; так там і таке буде, що хоч не хочеш, а заколупне тебе за душу, а де й серденько защемить; буде й таке, що, читаючи, слізоньки тільки кап-кап!» («Супліка до пана іздателя»).

28

Чистий переклад, без домішки травестії, не завжди вдавався у нас і пізніше, в 60, навіть 70, 80 рр. Для прикладу пошлюсь на Софоклову «Антігону», в перекладі П. Ніщинського (1832—1896), одного з найкращих і найдосвідченіших тодішніх перекладачів. Хіба в знаменитому софоклівському хорі, що має прославити геній людини, ми не читаємо в нього:

Ревуть звірі, шумлять води, буйний вітер дує, А над ними, над усіми чоловік царствує… Вітер гне-ламає верби, а йому й байдуже: Сидить собі та й співає: Ой, не шуми, луже!

Ні дать, ні взять, як троянці Котляревського, що, від’їжджаючи од Сицилії, затягують пісень — «козацьких, гарних, запорозьких».

Варт порівняти переклад Ніщинського (Байди) з російським перекладом проф. Зелінського.

Вірш 320 у Зелінського:

Болтать на диво мастер ты, я вижу.

В українському перекладі:

Гай-гай, вітряком ти десь певно вродився, та й мелеш.

Вірш 326—327 у Зелінського:

А не найдешь виновного, узнаешь, Как горек гнусного стяжанья плод…

В українському перекладі:…

…А як винуватого зараз Мені не найдете, побачите ви, вартовії, Яку можна цяцю за продану душу купити (в. 365—366).

Вірш 572 — у Зелінського:

И ты постыла, и любовь твоя.

У Ніщинського, в його українському тексті:

Обридла мені ти з весіллям своїм аж до чорта (в. 623).

Подібно до «Рибалки» Гулака або до Гребінчиної «Полтави», «Антігона» Ніщинського значно довша од свого грецького ориґіналу.

Недалеко од Ніщинського одходять і переклади Старицького (1840—1904). Старицький з великими труднощами бореться з конкретністю української мови, з матеріальністю її словника і дуже часто в тій боротьбі зостається переможеним. Відомий свого часу анекдот, ніби в його перекладі з Шекспіра монолог Гамлета: «Быть или не быть, вот в чем вопрос!» перекладено словами: «Бути чи не бути, от в чім заковика», — дійсності, розуміється, не відповідає, але по-своєму доволі тонко окреслює ту небезпеку, що загрожувала в той час кожному перекладачеві на трудному шляху пристосування народної мови до архітворів європейського письменства.