показується на сцені при повній козацькій амуніції.
В інших п’єсах на ту ж тему фабула все ускладнюється, а роля доброго посередника, що улаштовує щастя закоханих, ведучи їх до вінця, — стає все помітнішою.
В опереті Степана Писаревського «Купала на Івана» (написана 1838 р., видрукувана 1840 р.) справжніми героями бачимо не коханців, Івана Коваленка та Мірошниківну Любку, а їх помічника й патрона, цигана Шмагайла[29]. Сирота Любка занадто пасивна: вона тільки скаржиться, що її хотять віддати за немилого. З Івана Коваленка людина так само мало діяльна. Дізнавшися, що в його відсутності, поки він ходив на Дін (відсутність жениха і тут необхідна умова зав’язки), умерла мати Любчина, передавши дочку опіці дядька, а дядько Панько Шереперя хоче віддати його кохану за Юрка Паливоду, він сам до дії не втручається, склавши всю справу на свого відпоручника Шмагайла. Міркує, працює і кінець кінцем полагоджує справу один циган. Він переодягається з усією своєю компанією на відьом та вовкулаків; він, нагнавши жаху на Юрка Паливоду, примушує його відмовитись од Любки; він же фігурує і в ролі дружка на весіллі.
Ще одну варіацію на тему «Наталки Полтавки» маємо ми в анонімній опереті «Любка, або Сватання в селі Рихмах», що виставлялася по аматорських сценах провінції в 30—40-х рр. і якої авторство приписувалось самому Котляревському. Вісь оперети — кохання нерівних матеріальним становищем багатирського внука Грицька Рихмана та вбогої вдовиної дочки Любки. Найбільшою перешкодою на їхньому шляху стоять пиха Грицевого діда, що хоче висватати за нього «хоч горбату, та багату» головину дочку, та ще інтриґа сільського дяка, претендента на Любчине серце, що намовляє діда одружити Гриця з багатиркою хоча б силоміць. Однак усе підступство і неправда злих людей ідуть намарне. Гриць і його мати паралізують заходи дяка, погрозивши йому добитися перед громадою оддачі його в рекрути, а досвідчений і мудрий заступник Гриця Крутій знаходить спосіб упевнити діда, що Любка варта головиної дочки. Він читає писаного нібито до Любчиної матері сфальшованого листа від високопоставленого її брата — військового:
І в результаті всі перешкоди усунено, щастя молодих забезпечено.
Щодо форми «Любка» значно відрізняється від інших оперет: вона вся написана віршем, правда, нехитрим, примітивним, злегка заправленим досить слабенькими римами. Архітектоніка п’єси не з майстерних: цілком незрозуміло, як могли таку недоладну архітектурно «Любку» вважати за твір Котляревського. В п’єсі чотири дії — супроти трьох «Чорноморського побиту» і двох «Наталки Полтавки», притому вся четверта дія (сватання) по суті зайва. Введена для етнографічної картинності, вона нічого не дає ні для дії (розв’язка уже настала), ні для характеристики дійових осіб.
З усім тим — недоладною будовою та солоденьким віршем — «Любка» має своє значення, її персонажі — Гриць, парубок добрий, не спесивий, красуня Любка («Одні брови — моє віно, / Коси темні по коліна»), Крутій, великий майстер «підступить, упросить, вговорить, одурить», дяк («теж не послідня в мирі тварь»), її ситуації і розв’язка являють собою популярну, ходячу, півлітературну передачу постатей та ситуацій української комічної оперети. Відносно «Наталки-Полтавки» вона займає те саме місце, що безіменна вертепна драма поруч шкільних драм та інтермедій.
Такі найголовніші драматичні твори даної доби.
Розвиваючись на ґрунті оперет Котляревського, всі вони немов ілюструють дальший вплив на українську драматичну творчість російських «пьес з куплетами» і слідом за ними відносяться до давнього, ще псевдокласичного літературного жанру (значно підсентименталеного в дусі нової літературної моди).
Сентименталізм «Наталки Полтавки», а за нею і всіх літературних її дочок, в українській літературі не раз заперечували: І. М. Стешенко в своїй розправі «И. П. Котляревский в свете критики» («Киев. стар.», 1898, кн. 7—8 і далі), С. О. Єфремов — в примітках до віківського видання Котляревського, Г. П. Житецький — у статті «Вік української етнографії» («Книгар», 1919, № 20). С. О. Єфремов вважає, що всьому цьому літературному роду чужий «той солоденький, переборщений сентименталізм», якого зразки дав Карамзін у своїх повістях. А Г. П. Житецький додав до того ще й здивування: «Як могли вишукувати штучність сентиментальної манери в розмовах Наталки, почуттях і сценічних ситуаціях?»
29
В галицькій переробці п’єса так і називається: «Wesilie abo Nad cyhana Szmahajla nema rozumnijszoho».