у Білецького набувають злоби й упертості: він завзято нападається на «дурисвітів», «ковачів негладких брехень», що хотять усіх людей «равéнством наділить» («Золотий дощ»), а народ «блаженной України» любить головним чином за те, що він, немов —
Одно слово, з ідейного боку «Приказки» Білецького-Носенка — то є злісні, хоч і не вельми яскраві ілюстрації до його державно-правових та політекономічних трактатів в оборону існуючого ладу та поміщицької влади.
Далеко цікавіший другий етап у розвитку лафонтенівської байки — репрезентований приказками Гребінки (1812—1848).
Гребінку ми бачили досі в ролі перекладача пушкінської «Полтави», перекладача сміливого, але доволі безпорадного в передачі стилістичних тонкощів ориґіналу, та ще в ролі прозаїка, досить безтактного й бездарного, що до крайньої карикатурності довів повістярську та епістолярну манеру доби. З Гребінки-байкаря літературна постать цілком іншого ґатунку, і байки його, безперечно, живі й талановиті. Печать травестійної манери, такої пересоленої в прозаїчних спробах Гребінки, лежить подекуди і на них, але, по-перше, в байках цей травестійний стиль цілком до речі (за що історик російського письменства так високо ставить байкарське надбання Крилова, як не за дивне його для тих часів мистецтво орнаментувати мандрівні — без ознак нації й часу — сюжети байкарські в російському народному дусі?). По-друге, і травестійними засобами в своїх байках Гребінка користується помірковано, не зважаючи на те, що стилізації під народну розмову дається повний простір уже тим, що оповідання то тут, то там вкладається в уста селянинові.
Супроти байок Боровиковського, занадто стислих, байки Гребінки занадто балакучі. Основне алегоричне оповідання у них вставляється іноді в широку рамку, попереджається передмовою, часом довшою, ніж воно само. Так, наприклад, в байці «Рибалка» перше, ніж розповісти, як весняна повідь потягла ятір рибалчин до Оржиці, а з Оржиці до Сули, Гребінці неодмінно треба сказати проповідь місцево-патріотичного змісту:
І тільки по такій передмові розпочинається сама байка. В приказці «Рожа та Хміль» передмова ще довша — 26 рядків проти 9, в яких міститься оповідання про те, як хміль заглушив рожевий кущ.
В інших байках зустрічаємося з інакшими засобами ампліфікації. П’єса розростається через вставки жанрові, для розвитку думки непотрібні, але потрібні для колориту образків і сцен, наприклад, в байці «Мірошник». Гребінці треба підкреслити матеріальний достаток, в якому живе його «Мірошник», і він широко про те розводиться на цілих дев’яти рядках:
Перед нами мірошникове меню мало не на цілий тиждень. Розуміється, в таких численних і колоритних побутово-описових подробицях цілком потопає так зв. «мораль», дидактичний висновок з оповідання, а сама п’єса поволі втрачає специфічний характер байки, тобто збудованої на натякові і «к нравоучению приспособленной сказки».
В цьому відношенні найкращу характеристику Гребінчиної «приказки» дав В. В. Лесевич («Евгений Павлович Гребенка, опыт характеристики», «Русс. мысль», 1904, I—II). «Даже самые горячие почитатели Гребенки и хвалители его басен[35], — писав він у своїй, в цілому неприхильній, статті про Гребінку, — никогда не обращали внимания на то, что весьма многие из заключающихся в сборнике стихотворений — вовсе не басни. Басня далеко не могла бы отвечать тому замыслу, который был руководящим в некоторых из этих стихотворений: басня неизбежно сузила бы… этот замысел, а потому некоторые стихотворения так много и выиграли, что Гребенка, хотя и назвал их баснями, вовсе не считал однако нужным держаться этой шаблонной формы. Путь басни, как верно замечает один из ее историков, есть путь окольный и чрезмерно простой. Мы предпочитаем высказывать истину прямо, не прибегая к аллегории; истины же, выставляемые в баснях, по элементарности своей не соответствуют явлениям нашей сложной цивилизации, их примитивные очертания совсем не воспроизводят оттенков современной жизни», а «…нравоучения по простоте своей пригодны только для детского ума».
35
Тут Лесевич має на увазі Куліша і його гіперболічну оцінку Гребінчиних байок: «Коли рівняти їх і до сусідської словесності, то навряд чи є в їй кращі байки од Гребінчиних, а тільки що московські дзвони голосніші од наших». В збірникові «Хата», 1860.