На думку Вільхівського-Грінченка, найстарший з українських байкарів, Білецький-Носенко, письменник «безталанний і не народний», іти на рахунок не може. Зразок справжньої української байки подав лише Гулак-Артемовський. Але, «на превеликий жаль», він «писав дуже мало, друкував ще менше і через те не міг… покласти твердого початку для цього літературного відділу». З пізніших байкарів — Боровиковський зі своїми «прибаютками» становить поворот назад до Білецького (тут на Грінченка впливає присуд Куліша, що назвав колись байки Боровиковського навіть «тупими»). Зостається Гребінка. Він і єсть справжній основоположник і найталановитіший представник української байки.
Цей грінченківський погляд потребує деяких корективів. Ми знаємо тепер, що байки Боровиковського ніякого повороту назад, до Білецького-Носенка, не становлять, що його творчість стоїть у зв’язку з польськими джерелами та ще з байкарською діяльністю Гулака, зливаючись з останньою в одну лінію літературного розвитку. Навпаки, у Гребінки є дещо спільне з Білецьким: обидва стоять на ґрунті криловсько-лафонтенівської байки. Різниця тільки в степені їх поетичного хисту і в їхнім умінні пристосуватись до народного світовідчування та обстановки.
§ 4. Сентиментальна повість. Квітка-Основ’яненко
Найпізніше, після байки та сентиментальної оперети, з’явилася у нас остання, ще не розглянута на цих сторінках, літературна форма тієї доби — сентиментальна повість.
Ми вже знаємо, що деякі з наших критиків та істориків письменства заперечують усякі ознаки сентиментальності в українській творчості 20—30-х рр. «Наталка Полтавка», на їх погляд, не має ніякого зв’язку з штучною сентиментальною манерою зах.-європейських літератур, являючись лише «изображением чувствительности», і ні в якім разі не «чувствительным — тобто сентиментальним — изображением» (Стешенко). Правда, певної «чутливості» «Наталки» одкидати не можна, виявляється вона і в репліках дійових осіб, і в їх вокальних номерах, але все те у нас своє, саморідне, все те корениться в нашій народно-пісенній традиції, «в народній вдачі і народній пісні» (Гн. Житецький). Так само і повісті Квітки, витримані в його другій — нетравестійній — манері, як «Маруся» або «Щира любов», це — повісті не сентиментальні, а реалістичні. Але далі виявляється, що реалізм цих повістей — реалізм «sui generis», і не витримує іспиту, коли до нього «підійти з міркою звичайного реалізму, як певної узагальнюючої фотографії життя, з його більш темними, ніж світлими сторонами». В «Марусі», зосібна, не можна не відзначити «надмірної ідеалізації родинних відносин»: «…повість Квітки — це євангельська притча, що моральну ідею подає в живих і реальних, конкретних формах», або інакше — «реальна повість ідеальних характерів, ідеальної природи людської» (В. Бойко, вступна стаття до «Творів» Квітки, вид. «Криниці», т. І, стор. І—LIX).
Всі наведені вище означення вносять невиразність і плутанину в основні літературні поняття, де повинні панувати ясність і точність. Ми дізнаємося про сентименталізм, який одночасно є чутливість і не чутливість, і про реалізм, який по суті не є реалізм, а щось особливе, своєрідне, «реалізм нереального».
А проте в характеристиках і означеннях В. Бойка є дещо спостережене тонко і вірно. Це вказівки на свійське, на власне джерело українського сентименталізму — на народну вдачу і на виплід її — народно-пісенну традицію. Щоб зважити все значення цього джерела, треба пригадати сентиментальну ноту в наших літературних творах, що писалися за пізніших часів, коли всякі впливи сентименталізму книжного, запозиченого зовні, одійшли в минуле. Сентименталізм в українській творчості був з’явищем довготривалим, постійним, явищем до певної міри національного значення, подібно до сентименталізму англійського, що так само тримався довго, до Діккенса і пізніше, набираючись елементів реалістичних, але завжди на реалістично змальованому тлі виділяючи ідеальні постаті героїв і особливо героїнь.
Ця «чутливість» тубільного походження часто проривається у Шевченка і в поетів пізнішої доби. Хіба не сентиментальний Ярема в шевченківських «Гайдамаках», що, з свяченим ножем у халяві, готовий до кривавої різанини, співає найніжнішої пісні до своєї коханої дівчини, або Залізняк, «душа щира», що, почувши про страшну смерть Гонти, умирає з горя. «Чутливі» герої і в Марка Вовчка («Чумак» і інші опов.), і навіть зачерствілі, озлоблені в щоденній боротьбі, обвіяні вітром, засмалені сонцем заробітчани Винниченка, письменника з натуралістичним нахилом («Кузь та Грицунь», напр.), виявляють часом найтонші, найделікатніші почування. «Заметим, что такое же движение нежного чувства в этих железных, закаленных сердцах, — читаємо в одній статті про шевченківських «Гайдамаків», — обнаруживается и в нашей истории, и в нашем эпосе. Запорожцы называли своего атамана «батьком». В одной народной думе умирающий казак посылает свой последний привет «батькові кошовому, отаману курінному і всьому товариству кревному й сердешному». От прийом, од якого, певне б, не одмовилась і сентиментальна поетика.