У творчості Квітки зливаються сентиментальні настрої з обох джерел — тут і книжні впливи, і впливи народної стихії. Перші заговорили пізніше, коли Квітка почав грати деяку ролю в культурному житті Харкова, другі діяли ще змалку, бо, як свідчать біографи, життя дворянської сім’ї на Слобожанщині за тих часів було ще цілком старосвітським і не одривалось «ни от простонародного языка, ни от простонародных привычек»… «Старая украинская традиция держалась тогда еще в культурных семьях Харьковщины, как держалась она и в Полтавщине».
З Квітки був сентименталіст в повному розумінні слова. Його соціальне становище — приналежність до одної з багатих і впливових фамілій Слобожанщини — природна його вдача, особливості його виховання, все склалось на те, щоб виробити в ньому релігійний світогляд, консерватизм, віру в непорушність і вищу справедливість існуючого ладу, нахил до ідилізму в розумінні і художньому трактуванні життя. Загалом беручи, Квітка міг би сам бути прекрасним героєм для сентиментальної повісті.
Народився він 18 листопада 1778 р. під Харковом, у пригородному маєтку батьків — Основі. Дитячі його роки пройшли у великопанській обстанові, серед достатків і ніжного піклування, на руках мамок та няньок. Квітки пишалися своїм родом, багатством і значенням у Харкові і по всій харківській околиці. В сім’ї з провінціальною наївністю любили повторяти переказ, ніби колись цар Олександр І, одвідавши родовий будинок Квіток в Основі, з дивуванням запитався: «Не во дворце ли я?!» Пізніше підтримування фамільного престижу впало на обов’язок старшого брата письменникового Андрія Квітку, многолітнього губернського маршалка, але і сам письменник не чужий був родовому, фамільному патріотизмові. У своїй пізній статті про заснування Харкова (в «Молодику») він, без певних підстав, доводив, що Харків повстав лише трудами й заходами Квіток, і таким чином перетворював історію міста у фамільну леґенду.
Вдачі письменник з самого дитинства був тихої й лагідної. Очевидячки, він взяв її на спадок од батька, що, згідно з посвідченням біорафів, відзначався «любезностью характера, редкою простотою нравов, искусством шутя сказать полезные истины и отменным даром приноравливаться ко всякому возрасту»; мати Квітки, навпаки, «була горда, сувора жінка, з холодним характером», — протилежність, що потім повторилася в характерах синів — Андрія Федоровича, губернського маршалка, і Григорія Федоровича, письменника.
Виховання Г. Ф. Квітка одержав релігійне. О. О. Корсун, один із харківських літератів 40-х рр. у своїх «Воспоминаниях» свідчить: «С самого младенчества добрые примеры родителей и родных дали сердцу Квитки то религиозное чувство, которым оно билось во все продолжение жизни покойного». Той же Корсун розказує і про ту пригоду, що повинна була ще побільшити релігійність Квітки. Бувши дитиною слабосилою, хоровитою, він осліп ще на руках няньки; зір повернувся йому тільки на п’ятому році життя, після того, як батьки повезли його на прощу до Озерянського монастиря. Можна собі уявити, з якими коментаріями розповідалася ця подія в сім’ї і яке враження справляла вона на молодого Квітку!
До цього прилучився ще вплив дядька, що був на той час настоятелем Курязького монастиря і наглядав за вихованням майбутнього письменника; не дивно, що за дитячих іще літ у нього розвинулося «желание не быть в свете». На те складалося і його чисто естетичне захоплення церковними одправами, духовною музикою, переливами церковних дзвонів. Уже одбувши військову службу — номінально, «для чину», — на 23 році свого віку Квітка вступив послушником до Курязького монастиря. В монастирі, як вірити Корсунові, він суворо виконував усі приписи монастирського уставу, і коли покинув келію після чотирьох літ послушницької служби, то сталося це, головним чином, під тисненням з боку рідних.
Знаючи все це, ми не здивуємось, знайшовши в Квітчиних писаннях глибоку віру в «премудрий промисел Божий та його безмірне милосердіє», красномовну проповідь покірності всьому, що дістається на пай людині. Звідси випливають і соціальні погляди Квітки. Кожна людина повинна знати своє місце в громадянстві і не претендувати ні на яке інше. В. Бойко, що спробував у своїй статті дати цілу систему життєвої філософії Квітки, ставить це твердження у зв’язок зі сковородинською наукою: «Останься в природном звании своем, сколь оно ни подлое!» «Як не однакові зірочки на небі, не однакові дерева по садках», — так не однакові й люди. І далі: «Не буде вишенька цвісти яблуневим цвітом, їй свій цвіт». В цій системі поглядів класова нерівність і станові привілеї набувають значення споконвічних, звище санкціонованих інститутів. У своїй публіцистичній праці, в «Листах до любезних земляків», Квітка без вагання бере під свою оборону весь тодішній суспільний лад з його «приказним духом» та жорстоким кріпацтвом.