говорила з приводу такої різноманітності одна харківська епіграма.
Характеристично-сентиментальною була історія його серця. Уже немолодою людиною Квітка закохався у виховательці харківського дівочого інституту Анні Григорівні Вульф — і одружився з нею р. 1821, переборовши досить значний опір з боку своїх рідних. Останні дванадцять — тринадцять років життя Квітка перебув в Основі майже безвиїзно, задоволений хатнім затишком і подружнім щастям. Спогади Валер’яна Квітки, небожа поетового, яскраво малюють нам старого Квітку і його дружину в цей основський період, — «эту тихую супружескую чету, этих кротких и уединенных Филемона и Бавкиду». А листування подружжя доповнює цей образ кількома рельєфними, колоритними деталями. Особливо цікаві листи до Плетньова (редактора «Современника» і ректора Петерб. університету) Анни Григ., де вона з таким завзяттям боронить від нападу творчість свого чоловіка (образ Галочки з повісті «Щира любов»), і Григор. Фед., де він так зворушливо і наївно просить Плетньова купити і вислати йому шубу для дружини, щоб зробити їй іменинний сюрприз («Она у меня одна в мире; ей желал бы доставлять все, что бы она ни пожелала»… і т. д.).
Квітка помер 8 серпня 1843 р.; його дружина пережила його на цілих дев’ять років. «В эти последние годы, — розповідає Валер. Квітка, — она так была верна памяти покойника, что свет для нее не существовал, она будто со дня на день ожидала минуты встречи с покойником…»
Цей ідилічний характер життя Квітки, цю сентиментальну культуру його почуття ми й повинні пам’ятати, приступаючи до настроїв та персонажів його кращих повістей.
§ 5. Повісті Квітчині: «Маруся» і «Щира любов»
На свою літературну стежку Квітка потрапив не зразу і навіть, знайшовши її, часто збивався на манівці: він не належав до письменників, що відразу і легко попадають «на свою поличку». Не беручи на увагу статей про інститут в «Украинском вестнике», можна сказати, що він розпочав свою письменницьку кар’єру з легкого журнального балагурства та анекдотів, видержаних у спільному тоді всім фейлетонного складу письменникам дусі. Його «Малороссийские анекдоты», друковані р. 1820—22 в «Вестнике Европы», «возбудили большой смех над малороссийским простолюдьем». «Помню живо, — спогадує М. О. Максимович, — с самого студенчества моего то впечатление, какое произвела в Москве и в Северской Малороссии эта литературная шутиха, пущенная в народ паном Квиткою…» В тому ж тоні витримані й пізніші російські речі Квітки, його «нравоописательные романы» — «Жизнь и похождения Столбикова» та «Пан Халявский». «Это не творчество, — писав Бєлінський, — а штучная работа, сбор анекдотов», легка пожива і розвага для невибагливого журнального читача. Недалеко звідси стоять і деякі з українських повістей Квітки: «Пархімове снідання», «Купований розум», «Підбрехач», всі ті твори, які ми розглядали у зв’язку з котляревщиною і які всі відносяться до його першої, карикатурно-анекдотичної манери.
Нахил до сентиментальних постатей і другої, сентиментальної манери виявився у Квітки лише на початку 30-х рр.
От як розказував про те сам Квітка в листі до Плетньова: «Был у меня спор с одним писателем на малороссийском наречии. Я его просил написать что-то серьезное, трогательное. Он мне доказывал, что язык неудобен и вовсе не способен. Зная его удобство, я написал «Марусю» и доказал, что от малороссийского языка можно растрогаться…»
Куліш у своїх статтях з 50-х рр. («Слово на новий вихід Квітчиних повістей», 1858, «Погляд на українську словесність» в альманаху «Хата», 1860) переповідає справу по-інакшому. На ту пору Куліш усякими способами умаляв Котляревського, а в гоголівських творах з українського життя добачав лише низку помилок проти національного колориту та життьової правди; зразком тої правди і справжнім поетом українського побуту тоді був для нього Квітка. «Тимчасом як Гулак (і Котляревський також) поглумивсь над своїм даром словесним, — писав Куліш, — у його сусіда, Квітки, вже ворушилась у серці «Маруся». Навкруги цвенькає дрібноголове панство, кепкують з рідної мови, з рідних звичаїв… а тут у серці в нього сльози капають над Марусиною гарною і смутною долею, і виходить вона у Божий мир ясна, красна, як та весна, що вже не вернеться…» Перед нами одно зі звичайних перебільшень Кулішевих. Немає жодних підстав висувати Квітку, як антитезу Котляревському, робити з його творчості бич, яким би можна було замахнутись над головами Котляревського та Гулака. У своїй літературній еволюції Квітка лише повторив ту путь, яку перейшов перед ним Котляревський: замолоду — писання для розваги, пародія, анекдот, карикатура, пізніше, на повороті віку — тяжіння в бік поважного й зворушливого, нахиляння до сентиментальних тем та персонажів, до зразків «високої» літератури. Різниця тільки в тому, що Квітка, більш ідилічний і повчаючий, зміцнив супроти Котляревського елементи дидактизму, зробив своїх героїв іще ідеальнішими — без найменшої плями й догани, ще більше ужив заходів, щоб свого читача розчулити.