Що торкається мови нового видання, — то мусимо визнати, що чудова цільність і чистота авторової мови порушена і розбита важкими і негармонійними зворотами в додатках і доповненнях, зроблених галицькими редакторами. «Запобігають лихові спілки, котрі невсипучо організує Мик. Левицький», «є велике товариство асекураційне «Дністер», «школами ж журиться товариство педагогічне», «50 000 парібків і дівчат», «тепер іде борба о власний український університет»: цих і інших подібних фраз ніколи не написав би Аркас. І галицьким видавцям слід би було подбати про те, щоб і мову, і правопис своїх додатків як не зовсім, то хоч би трохи наблизити до мови і правопису автора і першого редактора історії, подбати, щоб уся книга здавалась писаною однією рукою.
Однак, зрештою, це не так важно. Помимо двох-трьох десятків непопулярних слів і незвичних фраз, мова книжки — все та ж чудова мова, що спричинилась до успіху першого видання, — і вже завдяки їй одній «Історія України» Аркаса матиме певне значення навіть побіч такого поважного конкурента, як «Ілюстрована історія» проф. Грушевського.
До історії додано коротеньку біографію М. Аркаса, таку ж згадку про В. М. Доманицького і доволі довгу «передмову до другого видання» — д. Б. Лепкого.
З зовнішнього боку книжка виглядає непогано, але ціна її в порівнянні до першого видання підвищена на цілий карбованець. Тяжкі умови видання книжки за кордоном, після смерті автора, — одбились на її ціні.
1912
А. Тесленко. З книги життя. Оповідання{12}
Мало не через всі оповідання Тесленка проходить один своєрідний і без кінця тужливий мотив. Це — почуття розладу між спокійним, гармонійним життям, вічною красою природи і дисгармонійним, повним страждання і неправди існуванням людини. В природі все — краса, спокій: «ліс, поле, місяченько, зорі, соловей щебече…». Жито, неначе море, яке хвилюється, оксамитом зеленим полискується. Рижій, коноплі зеленіють латками. Ячмінь пішов смугою геть, понастовбурчував вусики»… «Верби стремлять тут ось і там, кудлаті, присадкуваті. Тополі он підіймаються вгору, білі, срібно-зелені… воля!» А серед людей — холодний егоїзм, злоба переможців, байдужість «сильних во плоті» і одвічне, безмежне горе темного, загнаного люду. Весь зміст міжлюдських відносин для Тесленка вкладається в коротеньку латинську приказку «Homo homini lupus» — людина людині вовк. В нього єсть навіть оповідання під назвою: «В пазурах у людини» — така характерна для нього назва!
Яскраво висловленою ідеєю чи невиразним натяком цей тесленківський дуалізм природи і людини проходить через всі його оповідання, і скрізь природа прекрасна, гуманна навіть, а люди — хижі, злі, коварні. На тлі чудового лугу, в цвітучій балці відбувається трагедія «хуторяночки». Між «кленками, вишеньками, любистком» в глухому затишному кутку кладовища знаходить спокій Оленка, що всією душею бажала боротись з народним лихом і впала жертвою людської жорстокості («Страчене життя») і т. д. і т. д.
Улюблений образ Тесленка — образ страдальця чи страдалиці, жертви ненормальних обставин нашого життя. Його герої — це «струджені і знеможені», «пригноблені, зневажені». Їх автор оточує всією ніжністю свого змученого серця, окружає ореолом героїзму.
Він любить рисувати цей тип, бо, зустрічаючись з ним, полюбив його, бо й сам до нього належав; через те, може, в його оповіданнях так багато ліризму, зворушливого і щирого, далекого від усякої афектації.
Творчість Тесленка ніколи не виходить за межі його спостережень, за межі того, що він сам бачив у дійсності і зазнав на собі. Його оповідання — це об’єктивації поодиноких моментів його власного життя, його художня автобіографія — стремління якнайправдивіше розказати якийсь епізод з своєї життьової мандрівки, якнайточніше зафіксувати те, що йому траплялось, робить з деяких, слабших, творів нашого автора — якісь фотографічні знімки; йому бракує іноді викінченості, пластичності образу, сили виразу. Іноді його оповідання вражають своєю наївною тенденційністю («На чужині»). Але в кращих з-поміж них («Страчене життя», «Школяр», «Хуторяночка») і суцільність, і повнота чуття, і художня правда. В невеличкому, непершорядному таланті Тесленка було щось таке, що обіцяло дальший розвій, обіцяло певну літературну силу, і чому розвинутись уперто не давали чотирьохлітнє заслання, блукання на чужині, бідування дома і, нарешті, хвороба.