Та от уже кінець відправі. Народ висипав з церкви, гуде, як бджоли, вилітаючи з улика. Хто пішов додому, а хто зостався на подвір’ї. З тремтінням сердечним підійшов парубок до сивого діда, скинув перед ним шапку та й уклонився звичайненько. Старий і собі трохи вгору підсунув шапку і теж уклонився.
— А звідки ви, дядьку? — запитався парубок і мало не скрикнув з дива та радощів, почувши, що вони приїхали з містечка Вороніжа.
— Та я й сам з Вороніжа, — сказав він.
Старий прижмурив очі, приглядаючись до нього, і знизав плечима:
— Не знаю такого, далебі, не знаю.
— А я вас пізнав. Тільки що змінилися ви дуже! Та ви, здається, Петро Чайка?
— А так, Петро Чайка.
— А я, коли знаєте Нечипора Большака, так я його син.
— Он воно що. То-то дивлюся я, щось мені по знаку неначе… Як же мені та не знати Большака? Та ми з його батьком, тобто з дідом твоїм, вкупі козакували замолоду.
Тут земляки побралися за шапки та й ну цілуватися.
— Та де ж ти був, що я тебе давно не бачив? Здається, наш Вороніж не такий і великий, щоб нам ні разу й не зустрітися. Я тебе отаким тільки й пам’ятаю. Правда, живемо ми таки не близько, та я рідко й виходжу з пасіки.
— Я тільки що повернувся з дороги, — відповів Іван. — А то ж три роки підряд чумакував; забув, як там і хати стоять у вас у Вороніжі.
— Добре діло робиш, що до батьківського добра додаєш. Такий і твій дід покійний був. На місці, бувало, не всидить: то баштан держить, то дьоготь гонить, та все, було, клопочеться, щоб якось-то дітям більше придбати. Добрий був чоловік, царство йому небесне! Добра душа була! Ми таки хлібом-сіллю з ним знались.
— Так ви, дядьку, добре наш рід знаєте?
— Та старих я знав добре, а от з молодими мені не повелося. Інші часи настали. Батько твій, вибачай на тім слові, понура; ходить собі як вівця. З ним і горілка не п’ється; з ним і над чаркою заснеш скоріше, а не повеселішаєш. Ну, а до того опала мене біда, що про неї і в пісні співається:
Обидва мої сини повмирали, хазяйство прахом пішло. Треба було повернутися і туди й сюди, треба було і про невістку подбати, і про сирітку маленьку, що після меншого сина зосталась. Чи бачиш, яку викохав, а зосталася після батька двох літ.
Старий з самозадоволенням показав на дівчину, а вона почервоніла вся як калина і знизила очі, що з цікавістю дивилися були на парубка.
— Гарна внучка у вас, дядьку, — вимовив Іван, не подумавши, чи до речі він те сказав, і, щоб як-небудь поправитися, запитався скоріше, як її звати.
— Маруся, — відповів старий Чайка. — Марусю, що ж це ти, моя комашко, пісок лічиш, що й не глянеш на парубка? Ось поглянь, який молодець! Та годі тобі соромитись: це ж земляк наш. Ти вже вийшла з-поміж тих, що в запічку сидять та через грубку на людей виглядають. Пора вже тобі і на світ показатися. Не в цю, так на ту осінь і незчуєшся, як до хати старости застукають.
Бідна дівчина як жар горіла від таких умовлянь, і на очі їй навернулися сльози. Іванові шкода стало соромливої землячки, і він, щоб на інше перейти, запитався в старого, коли вони думають [їхати] з Києва.
— Завтра після ранньої служби, — одказав старий. — А тепер іще зайдемо та купимо личманів та хрестиків на гостинці. — Поговорили ще трохи та й умовилися, щоб зустрітися завтра в монастирі, і пішли кожний у своїй потребі.
— Добрий парубок, — говорив старий Чайка, виходячи з своєю онукою з монастиря. — Добрий! Я таких люблю. Очі в нього ясні; зразу видно, що й душа теж не чорна.
Онука не відповіла ні слова, хоч цілком з ним погоджувалась, а про очі — то могла розказати далеко більше.
Рано прокинувся Іван другого дня, і як прокинувся, то довго сидів, мов затуманений. Зачарована нічними снами душа його гуляла на свободі і не зразу скорилася тверезому розумові; стривожене серце перестало колотитися. В туманній уяві все стояв любий образ. Аж ось у голові йому прояснилось. Він глянув круг себе, і прегарна картина берегів Дніпрових з усією дикою красою своєю стала йому перед очима.