Маруся замислилась, почувши те оповідання, і потупила очі в землю.
— Що ти так замислилась, Марусю? — запитався Іван. — Чи не хочеш і собі піти в монастир?
— Ні, в монастир я не піду, — відповіла Маруся, зашарівшися, та й глянула на Івана. Але глянула так, що в того і в очах замиготіло.
Іван хотів повести розмову далі, але сердечна тривога не дала йому слова сказати, і він мовчки дивився на чорнобриву красуню, що соромливо спустила очі. «Ну й дівчина, — думав він. — І чого б я не дав, щоб дізнатися, що в тебе на душі?..»
Тимчасом як молоді наші подорожні наслухали власного серця, дід, для якого ніжні почуття були ділом давно минулим, щось шепотів, поглядаючи на Лавру, а потім, схилившися ще раз до землі, сказав:
— Ходім, діти, — дорога далека: годі баритися.
Від Києва до Броварів дорога йде сипучими пісками[586] через бір. Прочанам, що йдуть у Київ, вона — немов остання проба в довгій та трудній подорожі. Зате ще з Броварів з’являється їм, немов земля обіцяна, прегарна панорама Києва, вся оповита туманом, а крізь туман напівпрозорим стовпом видніється у золотому вінці дзвіниця-велетень. Краєвид, що ближче, то все розпрозорюється, аж нарешті, ставши на Дніпровому березі, натомлений прочанин спиняється в захваті перед незвичайним видовищем і, немов праведник, побачивши райську браму, з побожним чуттям вдячності кладе доземний поклін.
Зовсім інше почуття поймає душу богомольцеві, що покидає святий Київ. З кожним кроком стає йому смутніше на душі, з кожним кроком він немовби щось втрачає; його почування можна порівняти до того стану душевного, з яким покидаєш батьківщину, виїздиш з дому, що в ньому жив серцем, де було тобі затишно й тепло.
Наші подорожні з кожного горбочка озиралися назад, і за кожним разом Київ заволікався їм імлою, і за кожним разом Іван і Маруся ззиралися між собою. Спочатку Маруся червоніла, зустрівшися з Івановим поглядом; але надвечір так уже призвичаїлася до свого подорожнього товариша, що навіть усміхалася йому з дитячою щиросердністю; і вони, навіть не говоривши між собою, зрозуміли одно одного, так ніби прожили вкупі кілька місяців.
Ввечері дійшли до хутірця на пісках, по обидва боки великого шляху. Вбогі хати, помазані жовтою глиною, сумно стояли одна коло одної: ні путньої горожі, ні садка, як то звичайно буває по українських селах. Тільки посеред вулиці дві верби похилилися над колодязем, простягаючи свої довгі вечірні тіні через широку дорогу.
— І як ото люди можуть жити в такому місці! — сказала Маруся. — Я б тут умерла з туги після нашого Вороніжа!
— То так тобі здається, моя комашко! — відказав старий Чайка — А спитай лишень у них, чи згодні вони покинути свої піски та й перевезтися у наш Вороніж, що де не ступиш, то все тобі садки та городи? Ні, мабуть, не згодні. Для них оці дві верби миліші за всі садки та городи на чужій стороні. І по убогих цих хатах так само дівчата співають пісень та слухають оповідань про давні часи, як і ти у своїй побіленій та квітками причепуреній хатині. Ну, то куди зайдемо, Іване?
— Зайдімо до цієї хати під вербами: вона здається краща від інших.
— І то діло, — одказав старий Чайка та й повернув ліворуч.
Хата, до якої вони зайшли, і справді була чи не найкраща на весь хутір. Лавки вздовж стіни були чисто вимиті; в кутку над столом образи завішані білими рушниками, що спускалися з обох боків, повишивані на кінцях червоним. На полу сиділа за гребенем дівчина в білій сорочці та синій запасці, колихала ногою колиску і наспівувала пісні. Побачивши чужих людей, вона зразу замовкла. Коло печі тупала жінка середніх літ в очіпку й плахті, видко, сама хазяйка.