Були ті спомини невиразні, хоч і тепло лягали на серце. Зовсім інакше згадувався їй час, відколи вона вперше побачила Івана. З першого його погляду, що перехопила вона в церкві, і до останнього слова, яке він сказав їй, уставши від вечері, вона пам'ятала кожну дрібничку. Ніколи не забуде вона ні як виблискувала вода, коли підходили вони до млина, ні як гомоніла вода під колесами, ні як солодко було слухати закохані Іванові речі.
Тепер вона думала, як житимуть вони у Вороніжі, як весело буде їй вийти вночі на вулицю, де її Іван, ведучи за собою цілу юрму хлопців та дівчат, награватиме її улюблених пісень. А дівчата… Тут думка їй увірвалась, серце занило. Не знане їй досі почуття ревнощів уперше закралося їй у душу. Таке кохання!.. І от вона почала перебирати довгу лаву своїх подруг, які мали перехопити їй Іванове серце. «Ні, — вирішила вона кінець кінцем, — ні одна з них мене не варта! У кого з них такі очі, як у мене? У кого брови чорніші, у кого личко біліше від мого? Він повинен бути моїм…» І вона враз перевернулася на другий бік, і місяць уповні осяяв чудову голівку, відкинену набік від жару й томління.
І от ніби чує вона тихий дзвін музики в супроводі смутної витяжної пісні, і пізнає голос Івана. Не знаючи, чому вона злякалася і вся здригнулася, але биття серця не перешкодило їй розслухати слова відомої пісні:
Голос Івана мав у собі щось чаклунське, бо Маруся, вислухавши пісню, відчула, як непереможна якась сила тягне її до нього. Покоряючись цьому потягові, вона встала і тремтячими ніжками приступила до вікна. Під вікном стояв Іван, без шапки, з бандурою в руках.
— Що це ти надумався, Йване, грати об такій порі? — сказала Маруся немов з докором.
— Хотів побачити твої ясні очі, моє серденько.
— А що подумають хазяйські дочки?
— Не бійся, моя галочко, вони давно вже сплять. Дай же мені свою ручку.
— Нащо тобі моя рука?
— Так, подержу трохи… Може, на серці стане легше.
— А хіба в тебе тяжко на серці?
— Ох, тяжко, Марусенько, та й як іще тяжко. Відколи тебе побачив, то немов каменем мені заложило груди. Тільки тоді мені й весело, як дивлюся на твої ясні очі, як слухаю твої солов'їні речі.
«Як він мене любить! — думала тим часом Маруся. — Ні, то не може бути, щоб він колись проміняв мене на іншу. Дам уже йому руку… Таж він, бідолаха, так само об мені побивається, як я об ньому. Його й сон не бере! Тільки й думав, мабуть, що про мене».
— Іване, — сказала вона, — іди лишень спати.
— Хіба тобі немило, що я стою перед тобою?
— Та ні, Іване; тільки вже пізно.
— Дай ручку, то я й піду.
Маруся мовчки простягла йому свою руку і уже не мала сили її одірвати; його бажання так немов переливались їй у душу від одного дотику руки, і тепер вона ладна була простояти з ним аж до самого світу.
Іван, узявши Марусю за руку, не вдержався і обняв її, і тільки що хотів поцілувати її, почув за собою гомін.
Бондар Омелько, попрощавшись з своїми сусідами, проводжав старого Чайку спати в садок. Діди, підгулявши як слід, безперестану запевняли один одного у своїй приязні і цілувалися на кожному кроці. І враз наткнулися на другу пару, що обнімалася з другої, інакшої причини.
Маруся, ще недосвідчена в таких справах, як нічні стрівання, побачивши перед собою похмуре дідове обличчя та блискучу проти місяця лисину бондаря Омелька, так зніяковіла, що не похопилася висмикнути свою руку з Іванових і трималася за нього міцно, так ніби боялась утопитися.
— Е, добре, дитинко! — почав старий Чайка, що з превеликого дива довго не міг знайти мови і думав, що то йому з п’яних очей видалось, ніби він бачить об такій порі свою Марусю на самоті з парубком. От тобі й ходи на богомілля! Не вправились і назад повернутись, як узялися за женихання! Добре, добре, моя комашко! Е!
І він похитав головою. Маруся зніяковіла ще дужче. Суворе обличчя дідове, з сивою чуприною, стояло перед нею у місячнім сяйві, немов лихий привид, що з’явився у найпалкішу хвилину її життя. Віщі очі, нерухомо упершися в неї, проходили їй до самого серця, і так тяжко було терпіти їх похмурий погляд, що в неї аж у голові закрутилося. Але тут Іван, випустивши її руку, підступив до старого Чайки і своїм словом урятував Марусю од дідових очей.