Іван, нецеремонним сільським звичаєм, обняв її і поцілував у повні рожеві губи. Дівчата обступили свою найлюбішу подругу. Іван заграв іншої пісні — до танцю.
Кілька голосів підспівувало йому хором, інші танцювали, і весела юрба посунула вперед по-давньому, і луна вторувала їй по той бік ставу.
Наближаючись до хати, де збиралися вечорниці, всі аж скрикнули од жаху. Пісня урвалася. Іван — годі грати. На сході небо враз освітилося. З-поза лісу вилетів огняний клубок і, розіскрившися над усією околицею, витягся довгою хвилястою смугою і щез за другим лісом. «Що це? Що таке?» — почали розпитувати звідси і звідти, але ніхто не міг відповісти.
Тим часом парубки й дівчата, що були в хаті, вийшли на вулицю, і гомін іще збільшився. Питанням та міркуванням не було кінця-краю. То тут, то там чутно було вже й оповідання про такі і подібні дива; але ніхто не міг сказати, що це за чудо. Тут хтось згадав про вечорниці, і всі вернулися до хати.
Кілька дівчат, підкачавши рукава білих своїх сорочок, почали пекти млинці та варити варенуху, інші сіли за роботу: хто — прясти, хто — вишивати заполоччю рукава. Парубки порозсідалися поміж дівчатами та й почали жартувати, тобто підпускати різні штуки та баляндраси. Загальний регіт бував нагородою за кожний дотепний жарт. Аж от дівчата, уникаючи ущипливих парубоцьких натяків, затягли тужливої старосвітської пісні, яку склала, мабуть, сумна мати, виряджаючи сина в похід. Іван пригравав на бандурі.
Народна пісня має для українця особливий зміст, що його не спіймати відразу сторонньому слухачеві. Не маючи ніякого поняття про історію свого народу, простий сільський парубок, заслухавшися смутної пісні про козаків, живим чуттям перелітає в минуле їх існування. Він і сам неспроможен розповісти вам, що він почуває. Але коли б ви зазирнули йому в душу, ви б здивувались, який багатий поетичний світ таїться під тою похмурою обслоною! Тому-то й тепер, заслухавшися пісні, всі сиділи мовчки, в якомусь чарівному остовпінні і, здавалося, ловили гармонію, що прозвучала, заговорила раптом у заснулій душі. Нарешті один парубок устав з лавки і сказав:
— Ну, спасибі вам, дівчата, за пісню! Ви нам заспівали про козака, а ми вам про дівку. — І, підібравши поли своєї свитки, моргнув до музик і пустився навприсядки, наспівуючи веселої.
Кінця пісні вже не можна було почути: за парубковим голосом утяли музики. Парубки й дівчата повиходили насеред хати, і вихором схопився танець. Кілька разів відмінявся він: грали горлиці, козачка, «і шумить і гуде», але музика не переставала, а замість натомлених з’являлися нові пари з свіжими силами. Вечорниці розігралися. Хто не хотів танцювати, той сидів на лаві з своєю парою і під гомін музики наспівував на вухо закохані речі. Простора хата була виповнена людьми ущерть. Але це не заважало нікому. Кожен говорив своїй милій усе, що хотів, і не боявся підслуху, і як у кого під самим вухом чутно було дзвінкий поцілунок, то це його не дивувало; не примушувало його навіть озирнутися, бо ж біля нього сиділа його люба, від якої він міг дістати таку саму нагороду.