Туди й подалася Маруся, так немов хотіла в їх холодку остудити гаряче своє серце, а в сутіні сховатися від себе самої. Враз стало їй щось поперек дороги. Дивиться: величезна скриня, одчинена, і в тій скрині повнісінько золота. Парусок сонця, пробившися крізь темне листя, так і горів на блискучих червінцях і, відбиваючись від них, розсипався іскорками; не ткнуте ж сонцем золото горіло тьмяно, як жар під попелом, мигтіло в очах розмаїтими відблисками і видавалося напівпрозорим.
З дивуванням відступила Маруся назад, уважаючи, що то сон. Та коли спам’яталася і пересвідчилась, що то не вві сні, в її душі повстало нараз непереможне бажання забрати собі увесь той скарб, і вона, забувши навіть перехреститися, кинулася мерщій до скрині, не знаючи сама, нащо їй стільки золота. Враз ніби чує якийсь голос: скарб цей не ввесь тобі; візьми тричі, скільки рукою засягнеш. Голос був той самий, що на вечорницях озивався з бандури, але на цей раз він не дійшов до Марусиного серця: вона почула його спокійно і гребнула пожадливо, тричі, дзвінкого металу. Метнулася бігцем до комори, сховала гроші та й швиденько вернулася назад. Скриня стояла там, де й перше. Непереможне бажання підбило її ще набрати червінців, і тільки голос, що вона чула, стримував її. З цікавістю приглядалася вона до тої дивної скрині. Скриня була кована, вимальована квітами, як і кожна звичайна скриня.
«Візьму ще, — думає Маруся, — що то за гріх такий?» — І тільки що простягла руки, як скриня враз ляснула і зачинилася, — аж сама вона здивувалася, що встигла відскочити. Тільки кінець її пояса зав’яз під віком; на щастя, він не туго був зав’язаний. Скриня закрутилася на однім місці і з страшним гулом пішла під землю вкупі з поясом.
Остовпіла Маруся; та остовпіння її було на хвилинку. Вона незабаром прийшла до тями і відразу кинулася до комори поглянути, чи не пропали разом із скринею її червінці. Ні, вони були всі цілі і сяяли чудовим сяйвом на червоній шовковій хустці. Пересипаючи їх, Маруся не пам’ятала вже ні страшних провістей, ні снів; вона була рада і вдоволена так, ніби дістала запоруку майбутнього добробуту. Але коли усі свої вернулися з церкви, їй стало страшно зустрітися з дідом; вона боялася його погляду, немов суду Господнього, і не було змоги від нього укритися.
Старий увійшов до хати, помолився образам і глянув на перелякану внучку. Глянув, похитав головою та й ударився об поли руками. Нічого не сказав він ні внучці, ні її матері, не сів до столу і пішов у сад під темні липи. Скільки не посилали просити його до обіду, він одно відповідав: «Не хочу», — та так і пролежав ницьма на траві аж до самісінького вечора.
Сумно весь день було у Чайчиній хаті. А ще смутніше вночі, коли він, ходивши при місяці темним садом, читав уголос якісь молитви. Далеко чути було його побожні слова. І хто йшов греблею і вулицею по той бік ставу, мимоволі бралися за шапки і хрестилися, а додому приходили в задумі: недарма старий віщун вичитує молитви! І щоночі, тільки встане місяць на небі, з темного саду ішов журкотливий старечий голос, і вся околиця затихала так, що ні одної пісні не було чутно на вулиці, ні один коник не сюрчав у траві, ні одна рибка не плескалася в ставку. Віщому голосові скорялася вся природа.
Нарешті, на п’ятий день після Спасового дня настав великий сум по всьому Вороніжу. Старий Чайка звелів покликати батюшку. Над ним побивалися дві жінки, Маруся та її мати, а він не чув їх плачу. Спокійно дивився в стелю, і на лиці йому не видко було болю. Всі говорили, що Чайка не вмре.
Прийшов піп. Чайка посповідався і запричастився. Вислухавши останню молитву, він попрощався з панотцем, з усією ріднею, з усіма знайомими; попросив усіх вийти з хати і зоставити його наодинці з Марусею. Довго стояли люди під дверима; довго було чути тихий голос старого Чайки, а що говорив він — не розібрати. Аж ось почули, що «можна ввійти». Та як увійшли в хату, він був уже мертвий. В головах йому стояла Маруся, бліда як віск, з притисненими до грудей руками. Нерухомо дивилася вона на спокійне обличчя небіжчика. Ні сльозинки в очах, ні найменшого почуття жалощів; вона була холодна, як ангел смерті. І тільки як навкруги неї почулися зусюди зітхання та плачі, вона немов отямилась, заплакала і, впавши на коліна, кинулася виціловувати нерухомі дідові руки.
Глянуло сонце з хмари і зразу ж учувся жалібний дзвін Троїцької церкви; озвалися дзвони і в Микільській, і в Покрови. Урочиста і пам’ятна була та хвилина для вороніжців, хвилина, як на той світ одійшла душа віщого діда.