Своїм криком він побудив усіх домашніх. Та поки позбиралися люди, полум’я вже охопило стіни, пойняло двері та вікна. Ніхто не наважився рятувати нещасну. Крім небезпеки від огню, — в хаті чути було такий дикий крик та вищання, що всім аж холод проходив по тілу.
Скоро почався дзвін на всіх шістьох воронізьких дзвіницях. Тривога стала загальною, і люд позбігався з усіх вулиць. Але лихові вже не можна було зарадити. Скільки не лили води, вогонь не зменшувався, а ніби зумисне розгулювався і все вище бризкав до неба. Далеко чути було крики чужих людей і плач рідні. Іван у несамовитім одчаї припадав до землі, плакав і бився головою, сам на себе накликаючи смерть. Іскри і головешки сипалися на нього, і люди мусили відтягати його щораз далі. А тим часом крізь полум’я усе вихоплювався голосний регіт, і ніщо не могло його заглушити, ні тріщання вогню, ні крики народу. Та от востаннє вибухнуло полум’я, замовк і страшний регіт. Рудий дим заклубочився і покотився по горілому. З темної вулички повіяв вітер, і разом з ним почулися в повітрі жалібні звуки, в яких не один пізнав голос Іванової бандури… Всі відчули непереможний жах і розійшлися по домівках. На згарищі зосталася тільки купка людей — родичі та наймані робітники погорілого двору. Освітлювані червонуватими відблисками від дерева, що тліло, не раз поймаючись огняними язиками, — вони, як тіні, блукали навкруги обсмалених садових дерев та безлюдної купи наваленого манаття.
Іван не вмер з горя; він і досі живий, — але ніхто не пізнав би в ньому колишнього Івана. Худий та понурий блукає він Вороніжем у благенькій свиті. Коли хто до нього озветься, він слухає немов крізь сон, і в тьмяних його очах ні разу не виблисне живий огник. Часто стрівають його на давній пожарині, що поросла вже й травою. Інколи він лежить ницьма на землі; інколи стоїть навколішках і все нашіптує молитви. Але коли б отак спитати у нього: що це за місце? — він не скаже: він не пам’ятає нічого. Тільки якимсь інстинктом тягнеться він до зеленого горбочка серед обгорілих пеньків та запустошалого саду.
З російської переклав
Микола ЗЕРОВ
Адам Міцкевич
Книги народу польського{252}
На початку була віра в єдиного Бога, і була вольність на світі. І не було законів, тільки воля Господня, і не було панів та невольників, тільки патріархи та діти їх.
Але потім люди зреклися Бога єдиного, і поробили собі ідолів, і поклонялися їм, і забивали на честь їх офіри криваві, і воювали во славу ідолів своїх.
А тому наслав Бог на ідолославців найтяжчу кару, тобто неволю.
І стала половина роду людського невольницею другої половини, хоча всі походили від одного батька. Зреклися-бо люди походження того і вигадали собі різних батьків; один сказав, що походить від землі, а другий — від моря, а інші — від іншого.
І коли, провадячи війни, поневолювали одні одних, попали всі разом в неволю [до] імператора римського.
Імператор же римський себе назвав богом і оповістив, що нема на світі іншого права, як тільки його воля; що похвалить він, те має називатися чеснотою, а що зганить, те має називатись злочинством.
І знайшлися філософи, які доводили, що імператор, чинячи так, чинить добре.
А імператор римський ні над собою, ані під собою не мав нічого такого, що він шанував би.
І вся земля стала невольницею; і ніколи в світі не було такої неволі, ні перед тим, ані потім, хіба тільки в Росії за часів наших.
Бо і в турків султан мусить шанувати закон Магомета і не може сам його викладати, але існує на те духовенство турецьке.
В Росії ж імператор є головою релігії, і чому наказує він вірити, в те вірити мусять.
І сталося так, що, коли неволя зміцнилася на світі, настав перелом і знесилення для неї; як перелом і знесилення ночі в ніч найдовшу і найтемнішу, було те знесилення неволі за часів рабства римського.
В той час прийшов на землю Син Божий Ісус Христос, навчаючи людей, що всі вони — брати рідні, діти єдиного Бога,
І що той більший серед людей, хто служить їм та хто себе віддає для добра їх. І чим кращий хто, тим більше віддаватися має. І Христос, бувши найкращим, мав для них кров свою віддати в муках найболючіших.