А Марія-Тереза носила наймення найпокірнішої і непорочної Матері Спасителя — щоби на глум зняти покору і святість.
Була-бо вона дияволицею гордою і провадила війну для здобуття земель чужих,
І була безбожна, бо, молячись і сповідаючись, забрала в неволю кілька мільйонів ближніх.
І був у неї син Іосиф, який мав наймення патріарха, що не дався на спокусу жінки Пентефрієвої, і братів своїх, що в неволю його запродали, визволив з неволі.
Але цей Іосиф австрійський матір свою підвів на зле і братів своїх поляків, що державу його од неволі турецької оборонили, забрав у неволю.
Імена трьох королів тих, Фридриха, Катерини та Марії-Терези — були то три блюзнірства, а їх життя — три злочини, і пам’ять про них — три прокляття.
І та тройця, бачачи, що народи ще не досить дурні та вироджені, зробила нового ідола, наймерзеннішого з усіх, і назвала його Користь; і такого ідола давні поганці не знали.
І виродилися народи до того, що один тільки з-поміж них чоловік знайшовся — громадянин і воїн.
Він намовляв, щоб перестали воювати ради Користі, а краще боронили б вольності ближніх, і поїхав сам на війну до землі вольності, до Америки. Чоловік той називався Лафайєт. І він останній з давніших людей європейських, у кого є ще дух самовіддання, останки духу християнського.
І поклонялись тоді Користі всі народи. І сказали королі: «Коли ми поширимо почитування цього ідола, то як тепер народ б’ється з народом, так тоді місто почне битися з містом, і людина — з людиною.
І здичавіють люди знову, а ми знову матимем таку владу, яку мали колись королі муринів та королі канібалів, що можуть підданих своїх поїдати».
І тільки один народ польський не кланявся новому ідолу і не мав навіть в мові своїй виразу, щоб охрестити його по-польськи, так само як не мав наймення і для того, щоб охрестити поклонників його, котрі називаються французьким словом: «егоїсти».
Народ польський почитував Бога, знаючи, що хто Бога почитує, той віддає пошану всьому, що є доброго.
І був народ польський од початку до кінця вірний Богові предків своїх.
Його-бо королі і лицарство ніколи не займали ні одного народу вірного, але боронили християнство від поганців і варварів, що несли неволю.
І ходили королі польські на оборону християн в далекі краї: король Владислав — під Варну, а король Ян — під Відень, на оборону Сходу і Заходу.
І ніколи королі та лицарство не захоплювали земель сусідніх насильством, але приймали народи до братерства, зв’язуючи їх з собою доброчинністю Віри і Вольності.
І нагородив їх Бог, бо великий народ Литва поєднався з Польщею, як чоловік з жінкою — дві душі в одному тілі. І не було перед цим ніколи такого поєднання народів. Але буде потім.
Бо те поєднання і одруження Литви з Польщею є образом майбутнього поєднання всіх народів християнських в ім’я Віри і Вольності.
І дав Бог королям польським і лицарям вольності, найбагатшим і найубогішим, — називатися братами. І такої вольності не було перед тим ніколи. Але буде потім.
Королі і лицарство приймали до свого братерства щораз більше люду, приймали цілі полки і цілі покоління. І стало число братів таке велике, як весь народ, і в жоднім народі не було стількох людей вольних і братами званих, як в Польщі.
Аж нарешті король і лицарство дня третього травня намислили всіх поляків зробити братами, спочатку — міщанство, а потім — селян.
І названо братів шляхтою, бо вони ошляхетнились, тобто побратались з ляхами, людьми вольними та рівними.
І хтіли зробить, щоби християнин в Польщі ошляхетнювався і називався шляхтичем на знак того, що повинен завше мати душу шляхетну і завше готовим бути — умерти за вольність.
Так колись християнином звали кожного, хто приймав Євангеліє на знак того, що готовий за Христа кров пролити.
Отже, шляхетство мало стати хрещенням свободи, і кожний, що ладен був умерти за свободу, мав охреститися мечем і правом.
І мовила Польща наостанку: хто б не прийшов до мене, буде вольний і рівний, бо я — сама Вольність.
Але, зачувши те, королі занепокоїлись у серці своїм і мовили: «Вигнали ми з землі Свободу, і от вона повертається в особі праведного народу, який ніколи не поклонявся ідолам нашим. Ходімо, забиймо народ той». І уготували між собою помисел зрадницький.
І король пруський прийшов, і поцілував народ польський, і привітав його словом: «Спільнику мій!» — а сам вже продав його за тридцять міст великопольських, як Іуда за тридцять срібняків.