Хоч яким сумнівним був газетний звіт про «допит свідка Зерова» (відбувся 19 січня 1930 року), де його слова подаються у викладі, ще меншої довіри заслуговує «Лист до редакції» Миколи Зерова[613], де читаємо: «Не може бути іншої оцінки цієї контрреволюційної змови, як сигналізування закордонному фашизмові, як запобіглива служба найзапеклішому класовому ворогові». Правда, дуже схоже на Зерова — і стилістично, і за змістом? Втім, іронія тут ні до чого. Думаю, в цьому випадку нам не треба впадати в гріх нічим не виправданої довірливості. Хто і коли пробував довести реальне зеровське авторство цих фраз? Якщо редактор «Пролетарської правди» або хто-небудь інший вписав цей і подібні пасажі до листа, очевидно, справді складеного Миколою Зеровим (а потреба якогось листа до редакції, судячи з усього, дійсно існувала: цькування Зерова, наклепи на нього і облудні звинувачення в цей час досягли свого апогею — чи можна було мовчки з ними погодитись?), — то хіба мав він можливість гласно спростувати приписане або дописане йому інкоґніто-газетярем або й кимось вищим? Такої можливості в 1930 році він не мав і мати не міг. Схоже враження справляють і два-три його короткі дописи до університетської багатотиражки «За комуністичні кадри» (1931—32 рр.) — про поїздку в підшефне село, про підготовку фахівців у світлі вимог і постанов ЦК партії на кафедрі української літератури… Ці останні замітки, можливо, написані самим Зеровим. Але не помилюся, коли скажу, що передруковувати їх сьогодні, як і згаданий лист до редакції «Пролетарської правди», він не став би. Не будемо цього робити і ми: адже упорядник і видавничий редактор посмертного видання творів повинні бути до певної міри виконавцями волі автора, принаймні так, як вони її розуміють.
На користь сказаного може свідчити й те, що Микола Зеров уже після процесу «СВУ», в грудні 1930 року, не прийняв пропозиції, що походила від партійних верхів — узяти участь у колективній брошурі, присвяченій «процесові Промпартії», так само сфабрикованому ГПУ. Це означає, що ніякого «зламу» в ньому не відбулося, як то могли зрозуміти читачі «Пролетарської правди». Це добре видно і з його листування 1930-х років (див. розділ «Листи» у нашому виданні). Тому вважаю, що слід погодитися з думкою В. Брюховецького про одну з останніх статей Миколи Зерова — «Кобзарь» Шевченко в русских переводах», видану в Ленінграді за підписом М. Новицького: «Очевидно, деякі акценти, особливо — жорсткуватого, кон'юнктурно-політичного характеру були зроблені або М. Новицьким, або ж редактором у процесі підготовки рукопису до друку»[614]. З огляду на це ми друкуємо названу статтю в дещо скороченому (без шкоди для цілості) вигляді, вилучивши окремі фрази, які явно Миколі Зерову не належать.
Взагалі ж питання атрибуції окремих зеровських текстів не завжди просто розв'язуються, особливо в тих (втім, нечисленних) випадках, коли той або інший текст з якихось причин не був внесений Зеровим до свого бібліографічного списку публікацій. Ось, наприклад, невеличка рецензія на книжку А. Чайковського «Козацька помста», підписана криптонімом Z. Здавалося б, пов'язувати її з Миколою Зеровим немає достатніх підстав: адже таким криптонімом підписувався не лише автор «Камени». Проте, уважніше вчитавшись у текст рецензії, впізнаємо зеровський стиль. Справа не втому, що поняття «описка», «помилка письма» рецензент Z. передає латинським «lapsus calami» (хоч, як відомо, до подібних латинізмів часто вдавався Микола Зеров). Рецензент Z. відзначає «недостачу артизму, розроблення (курсив тут і далі мій. — М. М.), надуживання грубих, крикливих рис… Шанований автор при більшій увазі міг би дати образи тонше вироблені і ліпше викінчені». Але ж цей текст стилістично дуже близький (і близький своїми думками) до зеровських приміток, що стосуються римського розділу «Камени»: «У нас, на наших літературних облогах, при повній майже нерозробленості поетичної мови, римські майстри можуть мати чимале значення стилістичне… Праця над латинськими класиками та французькими парнасцями може нам у великій стати пригоді, звернувши нашу увагу в бік артистично обробленої, багатої на вирази… мови». Близькість стилю і словника, а також думок, викладених у цих двох текстах, свідчить, що писала їх одна людина, отже, рецензент Z. — це й є Микола Зеров. Втім, цей криптонім вживався Миколою Зеровим і у випадках, де його авторство не викликає жодних сумнівів.