Проте, хоч Микола Зеров і досконало переклав уславлену IV еклогу, все ж таки, мабуть, не вона, з її віщуванням нової золотої доби, виявилась визначальною для реалізації внутрішніх установок українського поета. Зеровський поетичний архетип, судячи з усього, слід шукати не тут.
Верґілій, за природою своєю поет-провісник, а значить, якоюсь мірою творець прообразів, набагато масштабніше і переконливіше здійснив свою внутрішню заданість у головному творінні свого життя — національному римському епосі «Енеїди», що її в наступні віки було з повним правом трактовано як наймісткіший і найзавершеніший вираз римської культури. «Енеїда» Верґілія — також велике пророцтво, але «перекинуте назад»: Еней, носій до кінця не зрозумілої йому самому державотворчої місії, з загибеллю Трої втрачає свою вітчизну, розлучаючись із карфаґенською царицею Дідоною, втрачає щастя кохання; замість цього він мусить плисти, не знаючи остаточної цілі свого шляху, мусить вести війни, не ним замислені; лише прибувши до берегів Італії, Еней дізнається про справжню свою мету. На щастя, збереглася перекладена Миколою Зеровим кульмінаційна частина, смисловий центр і осердя поеми (VI книга) — сходження Енея з пророчицею Сибіллою в підземне царство і зустріч з батьком Анхізом, який показує Енеєві тіні майбутніх римських героїв, пророкує прийдешню славу і звістує синові велику будущину Римської держави. Еней, вірний неясному для нього самого призначенню, ціною власного самозречення досягає накресленої долею мети. Зайва річ нагадувати українському читачеві, що епопея «чарівника Верґілія», керманича в «царстві прообразів», мала першорядне значення не тільки для «латинського племені»: вона кардинально визначила новоєвропейські уявлення про ідеальну національну епопею, що їй належало провідне місце в жанровій системі європейських літератур XVI—XVIII століть. Верґілій, — і Зеров, певна річ, розумів це краще, ніж будь-хто інший, — по суті, співтворець нової української літератури, а значить, і нової української історії. Верґілієва «Енеїда», «перелицьована» І. Котляревським за переробкою М. Осипова, стоїть у ряду європейських переробок-травестій-перекладів-переспівів (Скаррон, Блюмауер та інші); разом з тим вона принципово вирізняється з цього ряду тим, що український поет, опрацювавши верґіліївський епічний сюжет, втілив у своїй «перелицьованій» «Енеїді» українську народну історію на одному з найтрагічніших її зламів. Зміст «Енеїди» Верґілія — вихід Енея та його війська з руїн спаленої Трої і многотрудний похід, мета якого — заснування потужної Римської імперії. Зміст «Енеїди» Івана Котляревського — вихід козака Енея з товариством після загибелі Запорозької Січі й усієї козацької державності у XVIII столітті на простори нової української історії з кінцевою метою — створення нової Української держави. Героїв української, козацької «Енеїди» повністю стосується те, що сказав про давніх римлян Геґель у своїй «Естетиці»: «Ідея батьківщини, своєї держави, — ось що було тим незримим вищим началом, задля якого кожний трудився, що спонукало його до дії, що було його кінцевою метою або кінцевою метою його світу». Епічна поема — героїчна епопея українського народу стала прообразом історичного процесу з його безсумнівною державотворчою спрямованістю. Якщо продовжити цю паралель, то «Енеїда» Верґілія в перекладі Миколи Зерова (перший її фраґмент, зауважу, з'явився друком ще 1919 року, в тексті згаданої вище зеровської передмови до «Енеїди» Котляревського), — це, подібно до пенатів, римських родинних богів, винесених Енеєм зі сплюндрованої Трої, свого роду профетичний, сакральний текст-прообраз, як задум, врятований поетом з-під руїн УНРівської української державності і перенесений ним у наступні часи.