Менш за все про Миколу Зерова можна говорити, як про людину однієї ідеї, одного міфосюжету, однієї цілеспрямованої заданості. А проте зеровська верґіліана — це те силове поле, в якому структурувалися різні складники його творчого світу. Не тільки поетичні, перекладацькі та історико-літературні масиви, знані сучасному читачеві за двотомником 1990 року, а й усі з високою майстерністю написані зеровські тексти, зібрані в нашому виданні: більше сотні рецензій 1910 — 1920-х років; близько трьох десятків передмов до видань українських класиків 1920-х — початку 1930-х років; десятки інших матеріалів — оглядів, критичних і полемічних статей, нотаток, приміток тощо; більше сотні листів до двох десятків адресатів. Про кожен із цих текстів можна сказати оте добре пам’ятне: «Класична пластика, і контур строгий, і логіки залізна течія», кожен читається, як літературний відповідник якоїсь із не знаних нам графічних робіт Нарбута або призабутої хорової мелодії Леонтовича… Певна річ, ці порівняння вкрай умовні.
Методологія Зерова — критика та історика літератури, гадаю, найґрунтовніше розглянута у вже згаданій книжці В. С. Брюховецького (с. 217—288). Дослідник слушно відзначає, що головним для Миколи Зерова був історико-культурний метод, збагачений соціологічними характеристиками літературних явищ: аналіз у найширшому контексті конкретної історичної доби, з граничною увагою і до «біографічних координат» автора, і до соціально-культурної пам’яті кожного жанру, течії, літературного напрямку, з виходом до узагальнень культурного і соціального характеру, — з урахуванням одночасного взаємонакладання історичних, соціальних і національно-культурних систем, у яких зароджується, розвивається й функціонує те або інше літературне явище.
Важко сказати про Миколу Зерова щось місткіше від слів Юрія Лавріненка, упорядника відомої антології «Розстріляне відродження»: «Як поет і перекладач, як літературознавець та критик, Зеров вирізнявся на тлі збуреного і скаламученого до дна революцією літературного життя в радянській Україні, як твердий і блискучий алмаз. Високорозвинений естетичний смак, невпинно ростуча багата ерудиція, тонкий нещадний ум і культивоване серце позначались у його поезіях і в наукових та критичних працях… Зеров бачив культурно-історичну місію українського відродження також у тому, щоб переймати і розвивати далі ліпші скарби антично-європейського культурного круга, до якого історично належить Україна. З другого боку, він бачив страшну колоніальну культурну відсталість свого народу, завдяки якій варварські антикультурні руїнні елементи легко брали гору. А оскільки він був не тільки спостережник, а й активний учасник свого часу, то і його статті, і чимало сонетів таять у собі гостре вістря убивчої іронії чи й сатири і є яскравими пам’ятниками свого часу. Як педагог, науковець і критик, Зеров був нещадний до лінивого примітивізму й неуцтва та вимагав найвищого рівня»[621].
Біографія Миколи Зерова досить докладно висвітлена в названих вище розвідках С. Білоконя (1989; 1990) та В. Брюховецького (1990); слід згадати і кілька коротких зеровських «Автобіографій», — дві з них надруковані в нашому виданні. Тут я нагадаю лише основні віхи його життя.
Микола Костьович Зеров народився 14 (26) квітня 1890 року в м. Зінькові на Полтавщині в родині вчителя Зіньківської двокласної школи, згодом — інспектора народних шкіл Костянтина Іраклійовича Зерова (1860—1940). Мати — Марія Яківна Зерова (1866—1941) — з козацького роду Яреськів. У Миколи Зерова було четверо братів — Дмитро Костьович Зеров (1895—1971), Кость Костьович Зеров (1899—1989), Михайло Костьович Зеров (1901—1963), Георгій Костьович Зеров (1908—1956) та дві сестри: Олена Костівна Зерова (1903—1939) та Валерія Костівна Зерова (1912—1982).
Микола Зеров навчався в Зіньківській двокласній школі (1898—1900), Охтирській (з 1900 по 1903) та Київській першій (1903—1908) гімназіях, у 1908—1914 рр. — на історико-філологічному факультеті Київського університету. З 1 серпня 1914 до весни 1917 року викладав історію та латинську мову в Златопільській чоловічій (а з жовтня 1916 — також і в жіночій) гімназії. У квітні 1917 року взяв участь (як один із секретарів) у роботі Українського учительського з’їзду. З жовтня 1917 до 1 жовтня 1920 року викладав латину в Київській другій гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства. Водночас у 1918—1920 роках викладав історію української культури в Київському архітектурному інституті. 1920 року одружився з Софією Федорівною Лободою (1890—1985), мав з нею сина Костика (1924—1934). У 1919—1920 роках очолював редакцію бібліографічного журналу «Книгар». У травні 1920 року був обраний на дійсного члена філологічної секції Українського наукового товариства. З осені 1920 до середини 1923 року, переїхавши з Києва до Баришівки (на Переяславщині) викладав у місцевому соціально-економічному технікумі. 1923 року повернувся до Києва. З 1 жовтня 1923 року Микола Зеров — професор української літератури в Київському інституті народної освіти (КІНО — тогочасна назва університету), що з 1 жовтня 1930 року був перейменований на КІПО (Київський інститут професійної освіти); тут же з жовтня 1930 року він очолював кафедру української літератури. Крім викладання в КІНО — КІПО, з жовтня 1923 по грудень 1926 року читав лекції з української літератури в Другій торговельно-промисловій школі (вул. Велика Житомирська, 2), з 1923 до травня 1925 року — в Київському кооперативному технікумі; 1924 року читав спецкурс з української літератури в Археологічному інституті; з грудня 1925 по вересень 1928 року викладав у Залізнично-експлуатаційному технікумі. З жовтня 1930 по жовтень 1933 року був професором Київського інституту лінґвістичної освіти, зокрема з осені 1932 року очолював тут кафедру теорії й історії перекладу. Крім того, в 1931—1933 роках викладав історію української літератури у вечірньому освітянському університеті. 1 вересня 1934 року Микола Зеров був звільнений з викладацької, а 1 листопада того ж року — і з наукової роботи в університеті. В січні 1935 року в пошуках роботи виїхав до Москви, 27 квітня 1935 року був заарештований у підмосковному Пушкіні, 20 травня відправлений до Києва. Суд над Зеровим відбувся 1—4 лютого 1936 року (вирок «терористові» — 10 років таборів). Був вивезений на Соловки, куди прибув на початку червня 1936 року. 9 жовтня 1937 року постановою трійки НКВД Ленінградської області справу Миколи Зерова було переглянуто і винесено вищу міру покарання. Вирок виконано 3 листопада 1937 року в урочищі Сандормох (Карелія).
621
Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917—1933. — К.: Просвіта, 2001. — С. 114.