Ні, пережити добу «оптових смертей» (вислів О. Мандельштама) Микола Зеров, судячи з усього, не міг. Колись Л. Каганович сказав про свою (і таких, як він сам) діяльність: «Ми знімаємо людей шарами». Зеровський «шар» був знищений у 1929—1933 і остаточно — у 1937—1938 роках. Але ми знаємо й інше: кожен, хто став жертвою масового терору, мав і свою, власну долю, власну біографію, власний збіг або зчеплення тих або інших життєвих обставин. Це, звичайно, стосується і Миколи Зерова. Було в його біографії щось таке, що викликало до нього особливу ворожість і неприховану лють «переможців», — і справа не тільки в тому, що він був від природи яскраво обдарованою, помітною особистістю, чудовим лектором, ерудитом, — хоч і це по-своєму мало неабияке значення. Так, завдяки С. Білоконеві ми знаємо «освітній ценз» гепеушної — енкаведистської номенклатури 1920—1930-х років. Ось, наприклад, дані (на початок 1937 року) про освіту начальників і помічників начальників 4-го (секретно-політичного) відділу НКВД, що займався «розробкою опозиції». (Прізвища наведено тут не вибірково, а поспіль, від початку списку). Рахліс Пейсах Меєрович — самоук; Абугов Ашер Іосифович — хедер, реальне училище, кілька місяців Харківського ветеринарного інституту; Герзон Матвій Михайлович — двокласне училище в с. Сопіному Бердичівського повіту; Брук Соломон Соломонович — освіта нижча; Хатеневер Арон Меєрович — даних про освіту нема; Перцов Давид Аронович — трирічна конторсько-торговельна школа в Дніпропетровську…[624] Певна річ, люди з університетською освітою та вченими званнями, скажемо так, не викликали симпатії у напівграмотних чекістів, подібних до перелічених вище. І все одно: складається враження, що ненависть більшовиків до Зерова мала якусь додаткову, складнішу мотивацію, ніж у випадку «простих» українських інтеліґентів «старої», а згодом і «пролетарської» формації, які підлягали ліквідації «на загальних підставах».
Безпардонні наскоки в пресі та різні за мірою абсурдності звинувачення на адресу Миколи Зерова, хамські за тоном і брехливі за своєю суттю, почали звучати від самого початку утвердження влади більшовиків в Україні, тобто з 1920 року, — хоч, здавалося, у них мали бути серйозніші проблеми, ніж нападки на скромного викладача гімназії, а потім баришівського технікуму, що не належав до жодної з партій, не входив до Центральної Ради (звичайно, ті кількасот депутатів цього демократично обраного українського парламенту, які не пішли на еміґрацію, були, як це показав С. Білокінь, фізично винищені[625]), взагалі не був політичним діячем. Ось як відгукнувся схований за псевдонімом рецензент газети «Вісті київського губревкому» (1920, 26 листопада) на упорядковану Миколою Зеровим антологію «Нова українська поезія»: «Котляревський, Франко, Грінченко не є поетами в нашому розумінні. Ми, громадянине Зеров, уже виросли з тих термінів, якими ви годуєте своїх гімназіальних учнів». І це був тільки початок. З 1920—1921 і до 1934—1935 років, до самого арешту, кампанія в пресі проти Миколи Зерова не вщухала. В цьому цькуванні найбільше відзначилися літератори, що постійно співпрацювали з органами партійного офіціозу — газетами «Більшовик» і «Пролетарська правда», отже, непогано орієнтувалися в настроях верхівки КП(б)У. Першим тут слід згадати Якова Савченка з його циклом статей «Українська неокласика» в «Більшовику» (вересень 1923 року) та низкою інших «викривальних» писань, а також Д. Загула, С. Щупака, П. Колесника, І. Ле, В. Коряка, О. Демчука, А. Лісового та іже з ними.
Але, крім цієї ідеологічної челяді, ми подибуємо й імена більшого калібру. Політичні звинувачення на адресу Миколи Зерова не раз кидав Андрій Хвиля — це вже був досить помітний функціонер режиму. Ще крупніший більшовицький бонза Лазар Каганович, на той час сталінський намісник в Україні, заявив, що Зеров «дириґує» діями М. Хвильового та О. Шумського — лідерами «націонал-ухильницької» внутрішньопартійної опозиції[626]. Головний «українізатор» і нарком освіти УРСР Микола Скрипник також узяв по змозі участь у «викритті» Миколи Зерова, — наприклад, у 1926 році він назвав автора «Камени» представником новонароджених ідеологів української нової буржуазії[627], — проте по-більшовицькому пильний С. Щупак навіть і це примудрився поставити на карб наркомові, який щойно пішов із життя: «Тов. Каганович оцінює Хвильового 1926 року, як підголоска буржуазії, з яким потрібна рішуча боротьба. А тов. Скрипник переключив увагу на Зерова»[628]. Нарешті, як не згадати Панаса Любченка, колишнього боротьбиста і майбутнього громадського обвинувача на процесі «СВУ», секретаря ЦК КП(б)У і голову раднаркому УРСР, який, висловлюючись про Миколу Зерова, вже тоді показав себе примітивним фальсифікатором: текстуально перекрутивши окремі зеровські поетичні рядки, він, як водиться, відкоментував їх у дусі звичайної для тих років вульґарно-соціологічної демагогії[629].
624
Білокінь С. Масовий терор… — С. 348.
Деякі з цих прізвищ виринають при ознайомленні з конкретними матеріалами: наприклад, С. Брук допитував Юрія Коцюбинського, А. Хатеневер затвердив звинувальний висновок Якову Савченку. Доля більшості цих енкаведистів зрештою склалася так само, як і їхніх жертв: майже всі вони були розстріляні або загинули в концтаборах після приходу їм на зміну беріївської «команди». Як тут не згадати сказаного першорядним російським поетом і перекладачем, одеситом за походженням Семеном Липкіним:
(Липкин С. Лунный свет. Стихотворения и поэмы— М.: Современник, 1991. — С. 198).
626
Див. про це: Ган Я. Під гучні оплески присутніх // Пролетарська правда. — 1933. — 10 груд.
629
Любченко П. Старі теорії й нові помилки // Життя й революція. — 1926. — № 12. — С. 86—87.