Це були виступи «вождів». Але є й «партійні документи». Так, у постанові червневого (1926 р.) пленуму ЦК КП(б)У «буржуазній групі» неокласиків інкримінувалося намагання ні більше, ні менше, як відродити буржуазний лад, капіталізм. А в «Тезах ЦК КП(б)У про підсумки українізації» (1927 р.) цю думку було додатково розвинуто: «Тепер серед українських літературних груп типу неокласиків і в колах вищої інтеліґенції спостерігаємо ідеологічну роботу, розраховану якраз на задоволення потреб української буржуазії, що зростає. Характеристичне для цих кіл є прагнення скерувати економіку України на шлях капіталістичного розвитку, держати курс на зв'язок з буржуазною Європою, протиставляючи інтереси України інтересам інших радянських республік»[630].
Саме з приводу цих «партійних документів» Павло Филипович написав свою напівіронічну «Епітафію неокласикові»:
Здавалося б, маємо в цьому сонеті збірний портрет «неокласика», та все ж, гадаю, тут ідеться передусім про Зерова: інші поети «п’ятірного ґрона» античної поезії не тлумачили[632], — а от Зеров Катулла перекладав, а Гомера переспівував у таких сонетах, як «Лотофаги», «Лестригони», «Телемах у Спарті».
Може, це парадокс, але ключ до розуміння реальних причин більшовицької ненависті до Миколи Зерова дає сам П. Колесник, чи не найзатятіший викривач і поборювач автора «Камени», — хоч це, здається, ніяк не входило в його плани. В уже згадуваній його статті-пасквілі «Плач Ярославни…» автор повністю цитує коротеньку рецензію Миколи Зерова на брошуру Юрія Тищенка «Хто такий В. Винниченко» (Книгар. — 1918. — № 7. — Стовп. 401) і грізно виділяє курсивом дещо з зеровського тексту. Процитую початок рецензії і я, зберігаючи Колесникові курсиви: «З'явилася ця брошура в тривожні часи більшовицької пропаґанди проти «буржуазної» Ради й уявляє з себе популярну апологію Винниченка, як щиро демократичного діяча. Перші сторінки її присвячено полеміці з більшовиками (показується їхній централізм і непристойні способи боротьби, як обкидання болотом політичних противників), — середина розповідає життя Винниченка до початку війни і показує дійсну вартість більшовицьких нападів на «буржуазний» характер його діяльності…» Звичайно, в 1934 році наведені тут Колесникові курсиви означали, що Зерову в більшовицькому царстві не жити, а значить, не жити взагалі. Разом з тим звернімо увагу на ось таку фразу пасквілянта: «Немає тут жодної рації переглядати десятки статей і рецензій Зерова цього періоду, друкованих у націоналістичній періодичній пресі». Гадаю, у нас є всі підстави до цього Колесникового побажання не прислухатись. І ось чому.
630
Цит. за: Колесник П. Плач Ярославни, або Агонія буржуазно-націоналістичної Камени // За марксо-ленінську критику. — 1934. — № 4. — С. 45.
632
Строго кажучи, існує один виняток: М. Рильський переклав 15 рядків із поеми Лукреція «Про природу речей», але цей уривок датується 1946 роком.