Була у статтях Миколи Зерова 1918—1919 років одна тема, що про неї всі незліченні Колесники й Коряки, всі Щупаки, Новиченки й Шамоти воліли мовчати, ще й як мовчати, думаю, дбаючи більше про власну, аніж про державну безпеку. У низці своїх публікацій у періодиці «революційних» років Микола Зеров виступив проти більшовицького терору — проти перших безсудних розстрілів української інтеліґенції. Він писав про це сам (і не тільки в своєму журналі), а як редактор «Книгаря» вміщував на сторінках цього часопису матеріали інших авторів на цю тему. Інакше кажучи, Зеров використав ті невеликі леґальні можливості, які мав, для оприлюднення правди про перші злочини нового режиму.
Ось, наприклад, у журналі «Вільна українська школа» (1919. — № 1—3. — С. 70) Микола Зеров пише про вбивство свого колишнього колеґи, вчителя Златопільської гімназії, викладача латинської мови і українознавства Антона Андрійовича Пінчука: «Головою виконкому був він і пізніше, вже після того, як в Златополі відбувся — на початку травня ц. р. — величезний єврейський погром. Жертвою цього погрому до певної міри став і сам А. А. Людина гуманна і дуже толерантна в національній справі, він скільки міг боровся проти погромної аґітації… І, одначе, це не завадило комусь вказати на нього, як на одного з організаторів погрому: «український шовініст», він, на думку доморослих наших комуністів, мусив бути «погромщиком». Заарештували його червоноармійці з наказу голови «карательного отряду» на сході біля волості. Повезли на вокзал (ст. Новомиргород) ніби для переговорів з «штабом отряда» і по дорозі покінчили з ним, — очевидно, «в порядке предательского убийства». Для українського провінціального учительства, такого небагатого порівнююче на культурні сили, смерть А. А. тяжка і прикра втрата… Це втрата людини чесної і чистої, з міцними переконаннями і ясним курсом громадської праці». У газеті «Слово» (1919, 1(14) жовтня) Зеров писав про цю ж подію так: «Серед тієї крові, що сторіками пролилася цим літом на Україні, — чи то наслідком нечуваних погромів, чи то «в порядке красного террора», від незліченних «карательных экспедиций» — безконечно дорогою і пам'ятною для нас повинна бути кров тих маловідомих (для центрів) і скромних робітників, що були опорою української ідеї на периферії. Безвісні жертви страшного літа, цього воістину «времени лютого», вони десятками гинули по повітових ЧК та під кулями «карательных» команд, і ми тільки випадково, іноді через два-три місяці, дізнаємось про їх сумну долю… Як голова виконкому, А. А., оскільки то було можливо, стояв в опозиції комунізму. І тому, коли в Златополі розгулявся страшенний єврейський погром, викликаний до певної міри глупотою містечкових комуністів, — політичні вороги почали вказувати на А. А., як на одного з організаторів погрому, дарма що небіжчик ввесь час боровся з погромною аґітацією і користався довір'ям єврейської людності. Арештовано його було комуністичним отрядом на волосному сході, причому карателі запевнили громаду і самого А. А., що ніяка небезпека йому не загрожує, і, не вважаючи на те, убили за містечком по дорозі до вокзалу. Тіло його поховано було тільки на шостий день після смерті, вже по від'їзді «експедиції». Яка страшна, навіть для нашого часу, смерть! І як багато тепер таких могил на Вкраїні!»
Процитую ще два некрологи, написані Миколою Зеровим і опубліковані в «Книгарі» (1919. — № 25—26. — Стовп. 1777—1778; 1781).
«Не стало Віктора Дмитровича Петрушевського, одного з директорів видавництва «Час». Покійний був жертвою провокації, що такого розвитку досягла за наших сумних часів, і, можна думати, жертвою неповинною. Людина далека од активної політичної роботи, книгар і видавець, він був притягнутий до слідства й розправи «Чрезвычайной Комиссии» як обвинувачений в організації чергової «контрреволюційної змови» і через три тижні після свого арешту розстріляний у ВУЧК на Катерининській вул. 18 червня ц. р. … Смерть В. Д. — тяжка втрата для української книжної справи, взагалі небагатої на відданих і діяльних робітників».
«В ніч з 12 на 13 липня ц. р. Одеською чрезвичайною комісією розстріляний «в порядке красного террора» б. главноуправляючий справами мистецтва і національної культури Петро Яковлевич Дорошенко». Далі Зеров подає короткий життєпис і перелічує заслуги вбитого перед українською культурою.
У редаґованому Миколою Зеровим «Книгарі» повідомлялося також про вбивства червоноармійцями або чекістами одного з засновників видавництва «Час» лікаря Михайла Орловського, видатного художника Олександра Мурашка, відомого вченого, педагога і діяча Київської громади, видавця «Киевской старины» Володимира Науменка, знаного вченого-геолога, професора Київського університету Петра Армашевського…